Народний фронт (форма орг-циі нар. мас)
 
а б в г д е ж з и й к л м н о п р с т у ф х ц ч ш щ ъ ы ь э ю я
 

Народний фронт (форма орг-циі нар. мас)

Народний фронт, форма організації широких народних мас (робочого класу, селянства, міських середніх шарів, прогресивної інтелігенції), що склалася у ряді країн в цілях об'єднання мас на боротьбу проти фашизму і війни, за демократію, соціальний прогрес і національну незалежність, а також в захист насущних економічних інтересів трудящих. Основа Н. ф. — єдиний робочий фронт (див. Єдиний фронт ), принципи створення якого, розроблені Ст І. Леніном, були сформульовані у ряді вирішень Комуністичного Інтернаціоналу . Завдання створення Н. ф. придбала первинне значення в 1-ої половини 1930-х рр. у зв'язку з настанням капіталу, що позначилося в ті роки, захватом влади фашистами в Германії (1933), консолідацією фашистської диктатури в Італії, активізацією фашизму у Франції, Іспанії і низці інших країн, зростанням військової небезпеки.

загрузка...

  Вперше ідея Н. ф. отримала практичне здійснення після спроби фашистського перевороту в лютому 1934 у Франції, де в 1935 Н. ф. був створений за ініціативою комуністів у складі комуністичної партії, соціалістичної партії, партії радикалів і радикала-соціалістів і ін. організацій. У тому ж році комітети Н. ф. стали виникати в Іспанії і в Чилі. Під дією Комінтерну, в керівних органах якого досвід тактики Н. ф. був предметом глибокого вивчення і узагальнення, поворот до Н. ф. стали здійснювати і компартії ін. країн, долаючи пережитки догматизму і сектантства в своїх рядах.

  Всестороннє обгрунтування і глибокий аналіз тактики Н. ф., яка визначила лінію комуністичного руху на багато років, були дани на 7-м-коді конгресі Комінтерну (1935) в доповіді Р. Дімітрова («Настання фашизму і завдання Комуністичного Інтернаціоналу в боротьбі за єдність робочого класу проти фашизму»). Ця доповідь була покладена в основу вирішень конгресу, що вказав, що створення Н. ф. з метою об'єднання робочого класу зі всіма непролетарськими шарами, зацікавленими в боротьбі проти фашизму і війни, може привести до утворення урядів Н. ф., що в нових умовах Н. ф., будучи найважливішим засобом боротьби за мир і демократію, готує передумови для подальшого просування до соціалізму. Для колоніальних і залежних країн конгрес висунув ідею створення єдиного антиімперіалістичного фронту, об'єднуючого всі сили, здатні звістки боротьбу проти колоніального пригноблення.

  Проведення компартіями тактики Н. ф. принесло їм значні успіхи. У квітні — травні 1936 партій Н. ф. у Франції отримали перемогу на парламентських виборах. Уряди, що спиралися на Н. ф. (комуністи підтримували ці уряди, не входивши в їх склад), які перебували при владі у Франції в 1936—38, провели закони про підвищення зарплати робітником, про введення 40-годинного робочого тижня, оплачуваних відпусток, про розширення профспілкових прав, пільговий кредит для дрібних торговців і ремісників, часткову націоналізацію військової промисловості, заборону фашистських організацій, поліпшили положення селян. Здійснення тактики Н. ф., не дивлячись на його розкол лідерами соціалістів і радикалів в 1938, запобігло встановленню фашистської диктатури у Франції; 16 лютого 1936 на виборах в Іспанії переміг Н. ф., створений в загальнонаціональному масштабі на початку січня 1936 (до нього увійшли компартія, соціалістична партія, Загальний союз трудящих і ін. організації). Під керівництвом Н. ф. республіканські сили Іспанії протягом трьох років (1936—39) билися проти іспанських фашистів і німецько-італійських фашистських інтервентів. У ці роки Іспанія перетворилася з буржуазно-демократичної в демократичну республіку нового типа.

  В Китаї компартія, керуючись вирішеннями 7-го конгресу Комінтерну, стала з 1935 приймати заходи до припинення громадянської війни в країні і створення антияпонського національного фронту. У 1937 глава гоміньдановського уряду Чан Кай-ши під тиском масового руху погодився на створення антияпонського фронту, продовжуючи, проте, проводити лінію на підривання згуртованості учасників боротьби проти японських загарбників.

  В Чилі в 1936 комуністичних і соціалістичних партій спільно з Конфедерацією трудящих Чилі, демократичною і радикальною партіями утворили Н. ф., що добився в 1938 великих успіхів на муніципальних і президентських виборах. На його базі було сформовано уряд (за участю комуністів), що проіснував до 1941.

  Боротьба за Н. ф. розгорталася і в міжнародному масштабі. У вересні 1936 в Брюсселі був проведений Міжнародний конгрес світу, в роботі якого брали участь делегати від 35 країн (у тому числі СРСР) — представники різних політичних партій і напрямів (комуністи, соціалісти і ін.). Комінтерн неодноразово пропонував Соціалістичному робочому інтернаціоналу встановити єдиний антифашистський фронт, але незмінно натрапляв на відмову з боку його керівників, що мало особливо тяжкі наслідки в обстановці розв'язування фашистським блоком 2-ої світової війни 1939—45.

  В роки війни політика Н. ф. отримала подальший розвиток. У ці роки в окупованих країнах і країнах фашистського блоку розвернулося Рух Опору . У ряді цих країн під керівництвом компартій були створені організації Національного фронту, що об'єднали всі патріотичні елементи нації для активної боротьби проти гітлерівців і місцевих фашистів.

  В час і після 2-ої світової війни Національні фронти у ряді країн Європи і Азії (Албанія, Болгарія, Угорщина, ГДР(Німецька Демократична Республіка), Румунія, Польща, Чехословакія, Югославія, Китай, КНДР(Корейська Народно-демократична Республіка), ДРВ(Демократична Республіка В'єтнам)) зіграли важливу роль в перемозі народно-демократичних і соціалістичних революцій. У зв'язку з перетворенням руху Національного фронту в цих країнах із загальнодемократичного і визвольного в антікапіталістічеськоє від нього відійшли деякі елементи, що відмовилися встати на дорогу соціалістичних перетворень. В рамках Національного фронту об'єдналися демократичні партії і організації, профспілки, жіночі, молодіжні і інші організації (у деяких країнах трудящі входять до складу Національного фронту також індивідуально). Єдність демократичних сил мало велике значення для перемоги Кубинської революції в 1959 і для подальшого соціалістичного розвитку Куби.

  Після війни в розвинених капіталістичних країнах настав новий етап в проведенні політики єдності демократичних, антиімперіалістичних, антимонополістичних сил. У цих країнах розвиток державно-монополістичного капіталізму поставило перед комуністичними партіями завдання створення і зміцнення єдиного антимонополістичного фронту в ім'я світу, демократії, національної свободи і соціального прогресу. Тактику антимонополістичного фронту проводять компартії Франції, ФРН(Федеральна Республіка Німеччини), Австрії, США і ін. країн. У Франції комуністи, соціалісти і ліві радикали виступили в 1973 із спільною урядовою програмою на виборах до парламенту (вибори принесли значну перемогу лівим силам), а в 1974 висунули загального кандидата на президентських виборах, що отримав близько половини всіх голосів виборців.

  В країнах Латинської Америки (Болівія, Венесуела, Гаїті, Гватемала, Мексика, Сальвадор, Уругвай, Колумбія, Екуадор, Чилі і ін.) в 50—60-х рр. були створені організації типа Національного фронту, що розвернули боротьбу проти засилля іноземних монополій і внутрішньої реакції, за соціальні перетворення і демократизацію політічеськой життя. У 1969 в Чилі склався блок Народної єдності, до якого увійшли комуністичні і соціалістичні партії, а також ін. політичні партії і організації; у 1970 в результаті перемоги на президентських виборах тут прийшов до влади уряд Народної єдності, яка почала здійснювати глибокі соціально-економічні перетворення, що відкривали перед країною перспективу соціалістичного розвитку. Діяльність блоку Народної єдності збагатила народні маси коштовним політичним досвідом, який використовується ними в боротьбі проти реакції, що тимчасово затвердилася в Чилі в результаті військового заколоту у вересні 1973.

  У ряді країн Азії і Африки боротьба, що розвернулася після 2-ої світової війни, за національну незалежність об'єднала в рамках національних антиімперіалістичних фронтів найширші верстви населення: робочий клас, селянство, дрібна міська буржуазію, національну буржуазію, інтелігенцію і навіть патріотичні налагоджені феодальні круги. Первинною метою цих союзів було звільнення від колоніального панування. Проте у міру завоювання цими країнами політичної незалежності, коли на перший план виступають завдання досягнення економічної самостійності і встає питання про вибір ними некапіталістичної дороги розвитку, склад учасників національних фронтів зазнає певні зміни; у їх діяльності зростає роль робочого класу, селянства, прогресивних шарів дрібної буржуазії і інтелігенції, зацікавлених в революційно-демократичному розвитку своїх країн. У деяких країнах, що розвиваються, склалися революційно-демократичні партії, об'єднуючі, як і організації національного фронту, широкі верстви населення.

  Багатообразний досвід створення і зміцнення національних фронтів знайшов віддзеркалення в програмних документах міжнародних Нарад комуністичних і робочих партій (Москва, 1957, 1960 і 1969). У підсумковому документі міжнародної Наради 1969 ( «Завдання боротьби проти імперіалізму...» ) визначена програма єдиних дій всіх антиімперіалістичних сил, яка може служити основою для єдиного міжнародного антиімперіалістичного фронту проти колоніалізму і неоколоніалізму, в підтримку національно-визвольного руху, за роззброєння, проти небезпеки світової термоядерної війни, за затвердження принципів мирного співіснування держав з різними суспільними системами.

  Літ.: Ленін Ст І., Зауваження до тез про єдиний фронт, Полн. собр. соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 44; його ж; Ми заплатили дуже дорого, там же, т. 45; Резолюції VII Усесвітнього Комуністичного Інтернаціоналу, М., 1935; Програмні документи боротьби за мир, демократію і соціалізм, М., 1961; Міжнародна Нарада комуністичних і робочих партій, Москва. 1969, М., 1969; Дімітров Р. М., Настання фашизму і завдання Комуністичного Інтернаціоналу в боротьбі за єдність робочого класу проти фашизму, М., 1935; Комуністичний Інтернаціонал. Короткий історичний нарис, М., 1969; Міжнародний комуністичний рух. Нарис стратегії і тактики, 2 видавництва, М., 1972.