Приватне право, в буржуазній теорії має рацію сукупність норм, регулюючих майнові і деякі інші стосунки приватних осіб, в яких вони беруть участь як окремі індивіди, а також стосунки, в яких держава і його органи виступають не як носії публічної влади, а як суб'єкти договірних стосунків. ДО Ч. п. відносять норми цивільного, торгівельного, родинного права і т.д.
Якщо в публічному праві закріплюються стосунки влади-підпорядкування, то в Ч. п. виражені стосунки формально рівних осіб, за його суб'єктами закріплюється значна правова і господарська автономія, а охорона приватних інтересів здійснюється лише за ініціативою самих зацікавлених осіб.
Буржуазні юристи трактують Ч. п. як «прояв свободи особи», нібито рівних можливостей для всіх. Проте ділення права на приватне і публічне відображає властиве класово-антагоністичному суспільству протиріччя між приватним і суспільними інтересами. Як відзначали К. Маркс і Ф. Енгельс, «приватне право розвивається одночасно з приватною власністю з процесу розкладання форм спільності, що природно склалися...» (Соч., 2 видавництва, т. 3, с. 63). Основний інститут Ч. п. — право приватної власності, розроблений ще в римському праві отримує при капіталізмі всесторонній розвиток і захист, оголошується «священним і недоторканним».
В сучасну епоху у зв'язку з розвитком державно-монополістичного капіталізму і все великим втручанням буржуазної держави в капіталістичне господарство відбувається розмивання колись різких граней між публічним і Ч. п., «публіцизация» останнього.
Соціалістична правова система ділення на публічне і Ч. п. не має.
