Оперета (італ. operetta, франц.(французький) opérette, буквально — маленька опера), один з видів музичного театру (різновид опери з розмовним діалогом), що поєднує вокальну і інструментальну музику, танець, балет з елементами естрадного мистецтва. У основі музичної драматургії О. зазвичай лежать куплетна пісня і танець. Як правило, кульмінацію кожної сцени складає популярний зараз і в даній країні танець (канкан і галоп у Ж. Оффенбаха, вальс, полька і мазурка в І. Штрауса-сина, Чардаш в І. Кальмана і ін.), що незрідка визначає собою всю музичну атмосферу спектаклю. Хоча в О. використовуються і типові для опери жанри і види вокальної і інструментальної музики — арія,дует,ансамбль,хор, вони зазвичай простіші і також витримані в пісенно-танцювальному характері. Музично-вокальні і хореографічні номери служать в О. для розвитку дії, затвердження ідеї твору і складають взаємозв'язане ціле. Це відрізняє О. від водевіля і ін. різновидів музичної комедії і драми, де музика грає допоміжну, дивертисментно-декоративну роль. Терміну «Про.» спочатку надавалося інше значення. До середини 19 ст О. називалися невеликі опери. Витоки О. сходять до традиції музично-комедійних спектаклів, її історичні попередники — комічна опера, включаючи оперні пародії, французький водевіль, австрійський і німецький зінгшпиль .
Як самостійний жанр О. виникла в 50-і рр. 19 ст у Франції; у 60-і рр. з'явилися австрійські, в 70-і рр. — англійські, в 80-і рр. — американські. О. Во Франції отримав розвиток переважно пародійний тип О., його творцями і основоположниками були Ф. Ерве і Ж. Оффенбах; останній підняв театр, пародію на рівень гострої соціальної сатири («Орфей в пеклу», 1858, і ін.). Самобутня, іронічно злободенна О. створена в 70—90-х рр. в Великобританії (А. Саллівен). У 2-ій половині 19 ст у Франції (пізні роботи Оффенбаха і Ерве, твори Ш. Лекока, Р. Планкета, Е. Одрана) і в Австрії (твори І. Штрауса, Ф. Зуппе, До. Міллекера, До. Целлера) композитори поступово відмовлялися від пародії, сатири, злободенності і повернулися до історико-побутових і ліріко-романтічніх сюжетів комічної опери. На рубежі 19 і 20 вв.(століття) у Великобританії О. зближувалася з мюзик-холом, а у Франції — з фарсовим театром, ставши чисто розважальним, комерційним видовищем. У австрійській же т.з. новою віденською О., в яку Ф. Легар і особливо І. Кальман внесли національні угорські мелодії, настав на початку 20 ст період нового підйому і широкого міжнародного визнання. У творчості композиторів цього напряму переважав ліріко-сентіментальній початок, вони створили нового типа О. — мелодраму-буф, що своєрідно перекликається з веристською оперою (див. Веризм ). Традиції віденської школи деякий час робили вплив на німецьку (т.з. берлінську) О., але до 30-м-коду рр. в ній стали переважати примітивні, розважальні музичні фарси. У 20—30-і рр. у віденській О. посилилися кризисні межі, затвердилися драматургічні, музичні і театрально-постановочні штампи; зарубіжна О. в значній мірі деградувала ідейно і художньо.
В 20-і рр. 20 ст в північно-американською О. (що виникла в кінці 19 ст) затвердився новий вигляд музичних творів — мюзикл, який об'єднав музичну комедію і омузикаленную п'єсу (musical play), побудовану інколи і на некомедійній основі. Успіхи мюзиклу пов'язані з творчістю композиторів Дж. Керна, Дж. Гершвіна, І. Берліна, Р. Роджерса, До. Портеру, Ф. Лоу, Л. Бернстайна.
Російський дореволюційний оперетковий театр (перший спектакль в 1868) по суті не мав національного репертуару. Почало радянською О. належить в середині 20-х рр. композиторами І. О. Дунаєвським і Н. М. Стрельниковим. Пізніше в цьому жанрі працювали композитори Б. А. Александров, Ю. С. Мілютін, Ст П. Сиве для Солов'їв, До. Я. Листів, О. Б. Фельцман, А. Р. Новіков, Т. Н. Хренников, Ст І. Мураделі, О. А. Сандлер. В. Е. Баснер і ін. Вони зміцнили зв'язок О. з масовою радянською піснею. Звертаються к О. і майстри радянської симфонічної і оперної музики — Ст Ст Щербачев, Д. Д. Шостакович, Д. Би. Кабальовський, Р. Ст Свірідов. Для робіт радянських композиторів характерні ліріко-романтічна спрямованість, прагнення до актуальної сучасної тематики, розвиток героїчних, патріотичних сюжетів. Створюються історико-побутові О., музичні комедії для дітей, твори, близькі водевілю, мюзикли. Багатообразні традиції народного музично-комедійного театру отримали розвиток в О. композиторів національних республік — А. С. Айвазян (Вірменська РСР), А. П. Рябова (Українська РСР), Р. С. Гаджієва (Азербайджанська РСР), Ш. Е. Мілорава, Г. Г. Цабадзе (Грузинська РСР), А. Я. Жілінського (Латвійська РСР), Е. А. Арро, Л. Т. Нормета, Б. В. Кирвера (Естонська РСР), Д. Х. Файзі (Татарська АССР) і ін. У 40—50-і рр. стала успішно розвиватися О. ін. європейських соціалістичних країн: Болгарії, Угорщини, ГДР(Німецька Демократична Республіка), Польщі Румунії, Чехословакії, Югославії.
Літ.: Янковський М., Оперета, Л. — М., 1937; його ж, Радянський театр оперети, Л. — М., 1962: Ореловіч А., Що таке оперета, М. — Л., 1966; Schneidereit О., Operettenbuch, [5 Aufl.], Ст, 1958; Grun Ст, Kulturgeschichte der Operette. [2 Aufl.], B., 1967.
