Міграції населення

Міграції населення, переміщення населення, пов'язані із зміною місця проживання. М. н. є одній з найважливіших проблем народонаселення і розглядаються не лише як просте механічне пересування людей, а як складний суспільний процес, що зачіпає багато сторін соціально-економічного життя. М. н. зіграли видатну роль в історії людства, з ними пов'язані процеси заселення, господарського освоєння землі, розвитку продуктивних сил, освіти і змішення рас, мов і народів. (Про первинне заселення Землі і розселення людини див.(дивися) Земля, розділ Чоловік і Земля.) М. н. мають всілякі аспекти; їх характер і структуру, наслідки, які вони викликають, досліджують ряд наук, — демографія, економіка, географія, соціологія, статистика етнографія і ін. Прикладне значення мають дослідження М. н. для цілей загальноекономічного і регіонального планерування, використання трудових ресурсів.

  Розрізняють М. н. зовнішні (міжконтинентальні і міждержавні) і внутрішні (внутрідержавні): міжрайонні і переселення населення з сільської місцевості в міста (див. Урбанізація ). М. н. можуть бути постійними (переміщення на постійне або тривале місце проживання, див.(дивися) Імміграція населення, Еміграція населення ) і тимчасовими, сезонними (переїзд на відносно короткий термін). Статистика ООН(Організація Об'єднаних Націй) визнає мігрантами осіб, що проживають на новому місці більше 6 мес . Інколи к М. н. відносять туризм курортні поїздки, паломництво і ін., що, проте, неправильно, бо тут немає зміни місця проживання. Також не можна відносити к М. н. так звану маятникову міграцію — далекі щоденні поїздки на роботу.

  З кожною суспільною формацією пов'язані специфічні форми і причини М. н., об'єми і напрями міграційних потоків. До найраніших М. н. відносяться стихійні розселення древніх племен, що продовжувалися тисячоліттями, по всьому земній кулі, що носили мирний характер освоєння нових територій. Пізніше, в епоху розпаду первіснообщинного устрою, з розвитком виробництва і зростанням населення, масові пересування його відбувалися в результаті зіткнення племен; все це супроводилося освітою і руйнуванням раннеклассових держав, формуванням нових народів. В кінці античного часу і на початку середньовіччя у результаті Великого переселення народів сталося змішення різних племен, що зробило вирішальний вплив на формування сучасного етнічного складу європейського населення. В період феодалізму масові М. н. були пов'язані з втечею селян від крепостнічеського гніту на вільні землі, а також з примусовим переселенням кріпаків на захоплені феодалами землі.

  Зовнішні (крупні міжконтинентальні) М. н. послідували після Великих географічних відкриттів . У епоху первинного накопичення капіталу ці М. н. були пов'язані з колонізацією відкритих і захоплених європейцями земель в Америці, Азії і Африці, винищуванням і витісненням корінного населення в глиб країни. У 16—18 вв.(століття) значна частина Америки була заселена вільними переселенцями з Європи і неграми-невільниками з Африки; до початку 19 ст ввезення рабів перевищував приплив вільних людей (див. Колонізація, Рабство ).

  З розвитком капіталізму впродовж 19 ст об'єм М. н. зростає. Посилюються міждержавні М. н., породжені відносним перенаселенням одних країн і браком робочих рук в ін. країнах. Основними вогнищами тяжіння мігрантів сталі США і Канада, в меншій мірі — Австралія і Нова Зеландія, окремі країни Південної Америки — Аргентина, Бразилія, а також Південна Африка. Для переселенської М. н. періоду розвиненого капіталізму було характерне те, що спочатку, аж до 90-х рр. 19 ст, міграційний потік виходив з промислово розвинених капіталістичних країн Європи — Великобританії, Нідерландів, Німеччини, скандінавських країн, а потім, з кінця 19 ст, ще більш багаточисельний потік склали вихідці з менш індустріальних але охоплених аграрною кризою країн Південної і Східної Європи — Італії, Польщі, Угорщини, Росії і ін. (див. таблиці. 1). В. І. Ленін назвав ці два етапи «старою імміграцією» і «новою імміграцією» (див. «Капіталізм і імміграція робітників», в кн.: Повні збори соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 24, с. 90). Найбільшій інтенсивності еміграція з Європи досягла в 1900—14 (за цей час виїхало близько 20 млн. чіл., майже ³ / ₅ з них осіло в США). Після 1-ої світової війни 1914—1918 у міру розширення і поглиблення загальної кризи капіталізму, появи постійної армії безробітних М. н. різко скоротилися, т.к. натолкнулісь на обмежувальні законодавчі заходи з боку низки країн, особливо США і Австралії (т.з. рестрікционниє обмеження).

Таблиця. 1. — Еміграція з Європи, тис. чіл.

  Імміграція до Канади (головним чином з Європи) склала (тис. чоловік): 709,6 в 1851—75, 667,2 в 1876—1900, 521,5 в 1901—05, 932,0 в 1906—10, 1452,0 у 1911—14, 402,5 в 1915—19, 637,5 в 1920—1925, 731,5 в 1926—30, 86,3 в 1931—1935, 72,2 в 1936—40.

  В Азії в 1-ій третині 20 ст отримали розмах міждержавні М. н., пов'язані з масовим вербуванням дешевої робочої сили (головним чином в Китаї і Індії) для роботи на іноземних плантаціях в країнах Південно-східної Азії і Східної Африки.

  Наряду с М. н., у основі яких переважаюче значення належить соціально-економічним чинникам, в окремі періоди виникають М. н. по політичних причинах (утворення нових держав, зміна державних кордонів, політико-економічні перетворення в державах). Інколи істотна роль в М. н. грають національні і релігійні чинники.

  Великі розміри прийняли М. н. у час і після 2-ої світової війни 1939—1945. Значний контингент мігрантів склали біженці і переміщені особи. У підсумку поразки фашистської Німеччини з Польщі і Чехословакії було організовано переселено близько 9,7 млн. німців в ГДР(Німецька Демократична Республіка), ФРН(Федеральна Республіка Німеччини) і Західний Берлін; відповідно в звільнені райони перемістилося близько 5 млн. поляків і близько 2,3 млн. чехів. При освіті на території тих, що були голений.(британський) колонії Індії двох незалежних держав — Індії і Пакистану обмін населення між цими державами, в основному за релігійною ознакою, охопив близько 16 млн. мусульман і індуїстів. Репатріація японців після війни до Японії з Китаю, Кореї і ін. районів Азії охопила близько 6,3 млн. чоловік.

  Після війни рестрікционниє обмеження в міждержавній М. н. ще більш посилюються (зокрема, з'являється спеціальний термін «небажаний іноземець»). На початку 1970-х рр. імміграція (з Європи) в США не перевищувала щорік 100—150 тис. чоловік а до Канади і Австралії — по 100 тис. З'явилася своєрідна М. н. в результаті переманювання висококваліфікованих фахівців, т.з. «витік мізків»; почало їй належало в 1930-х рр., коли США дістали монопольну можливість відбору учених — біженців з фашистської Німеччини.

  В 1960 — початку 70-х рр. широкий розвиток отримали М. н. з менш розвинених країн Європи в розвиненіші — ФРН(Федеральна Республіка Німеччини), Францію Великобританію, Нідерланди, Бельгію, Швейцарію (число мігрантів, головним чином некваліфікованих робітників, тут досягає в різні роки 5—8 млн. чоловік). Іммігранти в капіталістичних країнах, як правило, — найбільш низькооплачувана, експлуатована і безправна частина трудящих. Особливо важким виявляється положення іммігрантів, що відносяться до ін. расовим типам (індійців в ЮАР(Південно-африканська Республіка), мексиканців і пуерторіканцов в США і т.д.).

  Внутрішні М. н. у капіталістичних країнах викликаються переважно тими ж причинами, що і зовнішні: переселення у пошуках роботи з відносно перенаселених, малоземельних районів в знов освоювані райони, з сільської місцевості в міста, сезонні переміщення в сільській місцевості — на з.-х.(сільськогосподарський) роботи і в місто (отходнічество), переселення селян на вільні землі і ін. Внутрішні М. н. особливо поширені в країнах з обширною територією, всілякими географічними і економічними умовами. У США, наприклад, за даними 1960, близько 30% осіб жили поза тими штатами, де вони народилися; тут продовжується «вікове» посилення заселеності західних і південно-західних штатів, посилення сезонних перекочевок з.-х.(сільськогосподарський) робітників, переселення негрів з районів т.з. «чорного поясу» на північ країни, посилене тяжіння населення в крупні міста і агломерацію. У капіталістичних країнах Європи внутрішні М. н. порівняно невеликі. У країнах, що розвиваються, картина рухливості населення досить строката, але в цілому — чим вище рівень розвитку продуктивних сил, тим внутрішні М. н. сильніше.

  Основний вигляд сучасних внутрішніх М. н. — приплив населення з сільської місцевості в міста. З 1920 по 1970 в цілому в світі число городян виросло майже на 1 млрд. чіл., причому зверху ¹ / ₂ — за рахунок механічного припливу населення.

  В. І. Ленін надавав велике значення внутрішнім М. н. у Росії (див. Колонізація в Росії), що сприяв заселенню південних степових і лісостепових районів, Поволжья, Уралу і Сибіру, а також зростанню міст (з 16 до початку 20 вв.(століття) переселилося 25—30 млн. чоловік) (див. «Розвиток капіталізму в Росії», там же, т. 3, с. 553—602). У СРСР в умовах соціалістичного будівництва з ліквідацією класових протиріч, що породжують масові М. н., відходжують в минуле соціальні лиха, що вимушують населення залишати свою країну або рідні краї. Але М. н. не зникають, хоча їх види, форми, а головне причини корінним чином міняються. Державне планерування народного господарства створює передумови для організованого потоку мігрантів усередині країни, позбавляючи М. н. біс стихійності. Вони регулюються поруч або прямих, або непрямих економічних і соціальних важелів і покликані безпосередньо відповідати потребам народного господарства в раціональному розміщенні населення. У соціалістичних країнах відбувається посилений розвиток малоосвоєних районів, і в ці райони в першу чергу прямує міграція. У СРСР розмах внутрішньою М. н. пов'язаний з індустріалізацією і урбанізацією країни. У 1926—39 на Урал, до Сибіру, Казахстану, Середньої Азії, Далекий Схід переселилося близько 4,7 млн. людина. У роки Великої Вітчизняної війни 1941—45 сталися різкі територіальні зрушення в розміщенні населення у зв'язку з евакуацією в східні райони з окупованих районів і прифронтової смуги (за 1941—42 близько 20—25 млн. чоловік). У післявоєнний період продовжувалися М. н. у нові промислові райони, до новобудов, в райони освоєння цілинних земель (лише за 1959—1970 приплив до Казахстану і Середньої Азії склав 1,2 млн. чоловік). Високого рівня досяг процес урбанізації. За 1927—1969 міське населення СРСР виросло на 105,4 млн. чоловік; міграції припало на частку 59,7 млн. чоловік (див. також ст. Місто ).

  Літ.: Ленін Ст І., Розвиток капіталізму в Росії, Полн. собр. соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 3; його ж, Капіталізм і імміграція робітників, там же, т, 24; Маріаньський А., Сучасні міграції населення, пер.(переведення) з польськ.(польський), М., 1969; Покшишевський Ст Ст, Географія населення зарубіжних країн, М., 1971; Статистика міграції населення, М., 1973; Переселенців Ст І., Сучасна міграція населення в СРСР, в збірці: Народонаселення і економіка, М., 1967; Міграція сільського населення, М., 1970; Міграція населення РРФСР, М., 1973; Рибаковський Л. Л., Регіональний аналіз міграцій, М., 1973; International migrations, v. 1—2, N. Y., 1929—1931; International migration 1945—1957, Geneva, 1959.

  С. І. Брук.