Економічний район, територіальна частина народного господарства країни, що характеризується певним економіко-географічним положенням, територіально-господарською єдністю, своєрідністю природних і економічних умов і виробничою спеціалізацією, що історично склалася, заснованою на територіальному суспільному розподілі праці . При капіталізмі формування і розвиток Е. р. відбувається стихійно, супроводиться гострою конкурентною боротьбою; розвиток яких-небудь галузей в одному районі частенько веде до занепаду їх в іншому. При соціалізмі розвиток територіального розподілу праці і формування Е. р. здійснюється планомірно на основі пізнання економічних законів соціалізму. Е. р. отримують планомірний комплексний розвиток, їх спеціалізація поєднується з раціональним розміщенням продуктивних сил, розвитком в районах комплексу галузей і виробництв, що підвищують ефективність господарства і що забезпечують різностороннє використання природних, людських і технічних ресурсів районів, збільшення загального економічного потенціалу країни.
Марксистська методологія в дослідженні питань економічного районування вперше була застосована Ст І. Леніном. У роботі «Розвиток капіталізму в Росії» він дав глибокий аналіз формування Е. р. в Росії як органічній частині розвитку капіталістичних виробничих стосунків. У роботі «Нові дані про закони розвитку капіталізму в землеробстві» В. І. Ленін науково обгрунтував ділення США на 3 гл.(глав) економічних району (промислова Північ, колишній рабовласницький Південь і колонізований Захід). Наукові основи соціалістичного економічного районування вперше були розроблені в СРСР. Після Жовтневої революції 1917 планове господарство зажадало наукового розділення країни на Е. р. як частини народного господарства, що планомірно розвиваються. У плані ГОЕЛРО (1920) було виділене 8 крупних районів. З організацією Держплану (1921) роботи по економічному районуванню велися спеціальною його підкомісією під керівництвом Г. М. Кржіжановського і І. Р. Александрова, багато керівних вказівок з цього питання були дани Ст І. Леніном. У 1921 Держплан розробив проект розділення країни на 21 Е. р. Проект був уточнений комісією ВЦИК під головуванням М. І. Калініна. «У основу районування, — наголошувалося в тезах комісії ВЦИК, — має бути покладений економічний принцип. У вигляді району має бути виділена своєрідна, по можливості економічно закінчена територія країни, яка завдяки комбінаціям природних особливостей, культурних накопичень минулого часу і населення з його підготовкою для виробничої діяльності представляла б одну з ланок загального ланцюга народного господарства» («Економічне районування Росії», 1922, с. 55).
Основний вплив на формування Е. р. надає їх спеціалізація в системі суспільств. територіального розподілу праці. Основні контури кордонів районів в найбільшій мірі визначаються ареалом спеціалізованих галузей і найважливіших допоміжних виробництв, пов'язаних з ними виробничою кооперацією, — постачаннями сировини, матеріалів, вузлів і деталей. Серед інших районообразующих чинників: природні умови (крупні родовища корисних копалини, гідроресурси, природна родючість грунту, кліматичні умови і т.д.), трудові ресурси (щільність населення, накопичений трудовий досвід, етнічний склад населення, його концентрація в крупних містах) техніко-економічні умови (рівень розвитку продуктивних сил, виробнича і соціальна інфраструктура, прогресивні форми громадської організації виробництва — концентрація, спеціалізація, комбінування), територіальний політико-адміністративний пристрій країни (через велику організуючу роль соціалістичної держави в господарському будівництві). Матеріально-технічною основою формування Е. р. служать територіально-виробничі комплекси .
Раціональна територіальна організація господарства в умовах СРСР, з його обширними просторами, всілякими природними умовами і багатими ресурсами, із збільшеними масштабами і складністю соціалістичного господарства, викликає практичною необхідність як крупного, так і дробового економічного районування. Практичне використання отримала тричленна таксономія Е. р.: великі (макрорайони) — адміністративні (мезорайони) — низові Е. р. (мікрорайони). Крупні Е. р.: а) союзні республіки, би) їх групи і в) групи автономних республік, країв і областей РРФСР і УРСР. По крупних Е. р. встановлюються народно-господарські територіальні пропорції і визначаються основні напрями в зрушеннях розміщення продуктивних сил по всьому народному господарству. Адміністративні Е. р., складові основу територіального пристрою країни, —автономниє республіки, краї і області, а також союзні республіки, що не мають обласного ділення, — головні ланки територіального планерування і керівництва народним господарством. Низові Е. р. — низові адміністративні райони, що є первинними територіальними ланками в таксономії економічного районування.
Швидкий розвиток продуктивних сил країни, нарощування економічного потенціалу східних і північних районів, формування і розвиток нових територіально-виробничих комплексів і здійснення крупних комплексних територіальних програм визначають необхідність того, що періодичного передивляється сітки Е. р. СРСР, приведення її у відповідність із завданнями вдосконалення управління і планерування народного господарства в цілях прискорення темпів і підвищення ефективності суспільного виробництва. Сітка Е. р. неодноразово передивлялася, змінювалася кількість, уточнювався склад окремих крупних районів. 1-й п'ятирічний план (1929—32) був складений по 24 районам, 2 і (1933—37) по 32 районам і зоні Півночі, 3-ій (1938—42) по 9 районам і 10 союзним республікам, одночасно області і краї були згруповані в 13 основних Е. р., по яких і вироблялося планерування розвитку народного господарства в територіальному розрізі. У 1963 затверджена таксономічна сітка, уточнена в 1966, включаюча 18 крупних Е. р. і Молдавську РСР, у тому числі: 10 крупних Е. р. в РРФСР — Північно-західний, Центральний, Волго-вятський, Центральночорноземний, Поволжський, Північно-кавказький, Уральський, Західно-сибірський, Східно-сибірський і Далекосхідний; 3 — в Українській РСР — Донецько-придніпровський, Південно-західний і Південний; 5 — на території останніх союзних республік — Прибалтійський (Литовська РСР, Латвійська РСР і Естонська РСР), Закавказький (Грузинська РСР, Азербайджанська РСР і Вірменська РСР), Середньоазіатський (Узбецька РСР, Киргизька РСР, Таджицька РСР і Туркменська РСР), Казахстанський (Казахська РСР) і Білоруський (БССР).
Для цілей довгострокового прогнозування розміщення продуктивних сил (на 15—20 років) застосовується економіко-географічне зонування — виділення економіко-географічних зон (укрупнених районів). Так, при розробці «Основних напрямів розвитку народного господарства СРСР на 1976—1990 роки» було виділено 7 зон: Центр і Північ Європейської частини СРСР (включає Північно-західний, Центральний, Волго-вятський, Білоруський і Прибалтійський крупні Е. р.), Південь Європейської частини СРСР (Центральночорноземний, Північно-кавказький, Донецько-придніпровський, Південно-західний, Південний, Закавказький крупні Е. р. і Молдавська РСР), Урало-Поволжье, Сибір, Далекий Схід, Казахстан і Середня Азія.
Літ.: Ленін Ст І., Розвиток капіталізму в Росії, Полн. собр. соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 3; Матеріали XXIV з'їзду КПРС, М., 1974; Матеріали XXV з'їзду КПРС, М., 1977; Економічне районування Росії. Доповідь Держплану III сесії ВЦИК, М., 1922; Александров І. Р., Основи господарського районування СРСР, М.— Л., 1924; Питання економічного районування СРСР. Сб. матеріалів і статей, під ред. Р. М. Кржіжановського, М., 1957; Теоретичні питання економічного районування, М., 1962; Алампієв П. М., Економічне районування СРСР, кн. 1—2, М., 1959—63; Географічні проблеми розвитку крупних економічних районів СРСР, М., 1964; Колотієвський А. М., Питання теорії і методики економічного районування, Рига, 1967; Четиркин Ст М., Проблемні питання економічного районування, Таш., 1967; Кистанов Ст Ст, Комплексний розвиток і спеціалізація економічних районів СРСР, М., 1968; Граник Р. І., Економічні проблеми розвитку і розміщення продуктивних сил Європейської Півночі СРСР, М., 1971; Белоусов І. І., Основи вчення про економічне районування. (Розміщення і районування продуктивних сил), М., 1976.
