духовно-рицарські ордени, в Західній Європі військово-чернечі організації лицарів, що створювалися в період хрестових походів в 12—13 вв.(століття) під керівництвом католицької церкви головним чином з метою захисту, розширення володінь хрестоносців на сході і для територіальних захватів в Європі під приводом боротьби з «невірними» (мусульманами, язичниками). ДО Д.-р. о. відносяться ордени іоаннітов, тамплієрів, Тевтонський орден, Алькантара, Калатрава і ін. Як ченці члени Д.-р. о. давали обітниці стриманості, слухняності, бідності (на практиці ці обітниці ігнорувалися); як лицарі-феодали вони носили зброю, брали участь в завойовних походах. Структура Д.-р. о. була ієрархічній. Кожен орден очолював обираний довічно і затверджуваний папою великий магістр (гросмейстер). Йому підкорялися начальники «провінцій» (місцевих підрозділів ордена) — пріори, а також маршали (що відали фінансами Д.-р. о.), командори (коменданти замків, фортець) і ін. Вони складали періодично скликаний генеральний капітул, що мав законодавчу владу. Завдяки тим, що подарували, захватам, лихварським і торгівельним операціям Д.-р. о. добилися великих багатств, стали крупними землевласниками, жорстоко що експлуатували залежне селянство, і придбали значну економічну і політичну силу. Із зміцненням в європейських державах централізованої влади Д.-р. о. поступово втратили значення, хоча деякі з них (наприклад, Тевтонський) продовжують існувати.
