Доцільність, відповідність явища або процесу певному (відносно завершеному) стану, матеріальна або ідеальна модель якого представляється як цілі . Ц. розглядається, з одного боку, як іманентний (внутрішня) взаємозв'язок об'єкту самого по собі, а з іншої — як деяке відношення у сфері взаємодії об'єкту і суб'єкта. Відношення Ц., характерне для людської діяльності, в той же час може виступати як науковий принцип дослідження структури і функцій саморегуліруємих і еквіфінальних систем (тобто систем, здатних досягати однакового кінцевого результату незалежно від початкових умов).
Генетично поняття Ц. пов'язано з целеполаганієм як істотним елементом людської діяльності що характеризує як розумові процеси, так і наочну діяльність людини, перш за все — процес праці (див. К. Маркс і Ф. Енгельс, Соч., 2 видавництва, т. 23, с. 189). Основа доцільної діяльності людини — закони зовнішнього світу, природи (див. Ст І. Ленін, Повні збори соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 29, с. 171).
В мисленні донаучного періоду через нього антропоморфізму уявлення про Ц., яка властива людській діяльності, поширювалося на природу. Антропоморфізм характерний і для релігійного світогляду, Ц, що тлумачить. як вираження божественного розуму; він лежить в основі ідеалістичною телеології, викривлено Ц. Вместе, що тлумачить, з тим в класичних формах телеології (іманентна телеологія Арістотеля, Р. Лейбніца, Ф. Шеллінга і особливо Р. Гегеля) були розкриті деякі діалектичні аспекти проблеми Ц. Научная інтерпретація проблеми Ц. стала можливою лише в рамках діалектико-матеріалістичного мислення, що виявляє об'єктивне значення Ц.
При дослідженні форм Ц. як об'єктивного факту природи особливого значення набуває вивчення органічної Ц., яка виявляється в характерних для живих систем особливостях будови і функцій, організації процесу обміну речовин, управління і регуляції і пр. Саме тут телеологія в різних її формах претендувала якщо не на універсальне значення, то в усякому разі на роль необхідного «доповнення» до нібито недостатньому каузальному (причинному) аналізу. У міру розвитку біології поступово долалося телеологічне мислення, органічна Ц. пояснювалася шляхом звернення до її матеріальних причин. Особливе значення мала тут дарвіновська теорія еволюції (див. Еволюційне учення ), яка пояснила органічну Ц. як пристосованість організмів до умов їх існування. Відкидаючи телеологію, дарвінізм в той же час не відкидав чинник органічної Ц. (див. нижче Доцільність в біології).
З позицій діалектико-матеріалістичного детермінізму отримують пояснення не лише структурні, але і генетичні аспекти органічної Ц., тобто уявлення про відому спрямованості (і в цьому сенсі Ц.) морфофізіологичеських реакцій — спадкових змін, метаболічних, термодинамічних і пр. процесів живих систем. Ця спрямованість процесів живих систем, визначувана взаємодією зовнішніх і внутрішніх умов, активністю організмів, виробляється історично і в індивідуальному розвитку, реально виявляється лише як загальна тенденція — не однозначно, а статистично.
Нові аспекти проблеми органічної Ц. розкриває розвиток біокібернетики, зокрема принцип зворотному зв'язку, згідно з яким в живих системах відбувається зворотна дія кінцевого ефекту, результату процесу на його вихідний пункт, почало. Відношення Ц. виступає тут як специфічна форма взаємодії, що дозволяє виявити певну спрямованість процесів, їх обумовленість кінцевими результатами, що з'являються як цілі (зрозуміло, йдеться не про свідомі цілі, а лише про їх аналоги, об'єктивні по самій своїй природі). Умовність подібного використання поняття Ц. не є підставою для відмови від нього. Аналогія з процесами доцільної людської діяльності може бути в деяких випадках вельми ефективною, зокрема в біології і кібернетиці. В той же час сповна правомірний особливий науковий підхід — т.з. цільовий підхід орієнтуючий дослідження на аналіз відношення Ц., взаємодії процесів в еквіфінальних системах. Основою його є методологічний принцип Ц., тобто підпорядкування процесу наукового дослідження його цільової, кінцевої стадії. Що інтерпретується т.ч. цільовий підхід може широко застосовуватися не лише в дослідженні таких систем, але і циклічних процесів або процесів поступального розвитку.
Доцільність в біології — пристосованість організмів (в цілому) до умов існування, а також їх окремих органів до виконання властивих ним функцій. Наприклад, кінцівки різних хребетних тварин пристосовані до руху або по твердій, або по рихлому грунту, до стрибків, до риття землі, до лазіння по деревах, до плавання, планерування або польоту; будова органів чуття — до сприйняття світла (очі), звукових коливань (органи слуху), хімічних речовин (органи нюху і смаку); форма зубів — до утриманню і убиванню видобутку, для подрібнення тваринної або перетирання рослинної їжі. Ц. виявляється також у вигляді протекційної, застережливої забарвлення і ін. ознак, що забезпечують маскування. До доцільних ознак організації належать взаємні пристосування, наприклад особливості будови рослин і комах, що забезпечують перехресне запилення квіток. Таким пристосуванням є своєрідна структура квіток, наприклад в шавлії і орхідей. Комаха, прагнучи добути з квітки нектар, обсипається пилком і переносить її на товкач іншої квітки. Взаємні пристосування тварин дуже яскраво виражені в явищах паразитизму, коли у паразита виникають утворення, що допомагають стримуватися на поверхні господаря або мешкати в його внутрішніх органах. Пристосування ж господаря до паразита виражаються у виробленні властивостей, що зменшують шкідливу дію паразита.
До виходу в світ «Походження видів» Ч. Дарвіна (1859), а інколи і після публікації цієї праці робилися спроби тлумачення органічної Ц. як результату дії зовнішнього середовища безпосередньо на організм або через посредство вправи і невправи органів, причому організмам необгрунтовано приписувалася здатність змінюватися адекватно наявним умовам і успадковувати ці пристосовні зміни. Матеріалістичне пояснення доцільних формообразовательних і функціональних реакцій в онтогенезі і виникнення доцільних ознак у філогенезі зводиться до визнання Ц. як результату природного відбору, що зберігає організми з доцільними, тобто відповідними умовам існування, ознаками. Всяка Ц. у будові і життєдіяльності організмів відносна, т.к. пріспособітельниє ознаки залишаються такими лише в даних умовах існування, а при зміні умов вони перестають бути доцільними.
Літ.: Енгельс Ф., Діалектика природи, Маркс До. і Енгельс Ф., Соч., 2 видавництва, т. 20; Морган Т. Р., Експериментальні основи еволюції, пер.(переведення) з англ.(англійський), М. — Л., 1936; Дарвін Ч,, Походження видів шляхом природного відбору, М. — Л., 1939 (Соч., т. 3); Бернштейн Н. А., Нариси по фізіології рухів і фізіології активності, М., 1966; Сучасні проблеми еволюційної теорії, Л., 1967; Шмальгаузен І. І., Кібернетичні питання біології, Новосиб., 1968: його ж, Проблеми дарвінізму, 2 видавництва, Л., 1969; Фролов І, Т., Проблема доцільності в світлі сучасної науки, М., 1971; Hartmann М., Allgemeine Biologic. Eine Einfuhrung in die Lehre vom Leben, 4 Aufl., Stuttg., 1953; Bertalanffy L. von, Problems of life, N. Y., 1960; Dobzhansky Т., Determinism and indeterminism in biological evolution, в кн.: Philosophical problems in biology, N. Y., 1966; Rosenblueth A., Wiener N., Bigelow J., Behavior, purpose and teleology, в кн.: Purpose in nature, Englewood Cliffs, 1966.
