Географія рослин , фітогеографія, розділ ботаніки і фізичної географії, що вивчає географічне поширення рослин. Основні об'єкти Р. р.: ареали видів і крупніших систематичних одиниць, а також флори — сукупності видів рослин, що населяють ту або іншу територію. Галуззю Р. р. що спеціально вивчає ареали, є фітохорологія (див. Хорологія ). Флори вивчає флористчний Р. р. Залежність поширення рослин від умов зовнішнього середовища — предмет дослідження екологічного Р. р. Проте виділення її в особливу галузь умовно, оскільки вивчення ареалів і флор неминуче включає розгляд екологічних питань. При широкому трактуванні Р. р. до області компетенції екологічного Р. р. відносять також рослинні співтовариства і їх розподіл по поверхні Землі, що нині служать предметом самостійної ботанічної дисципліни — геоботаніки, або фітоценології. Особливо виділяють історичну, або генетичну, Р. р., предмет якого — історія розвитку флор земної кулі, розселення рослин і пр. у зв'язку із загальним еволюційним розвитком рослинного світу і історією Землі.
Елементи Р. р. (зведення про розподіл рослин в різних країнах) можна знайти вже в працях учених античного світу (Теофраст). Конкретнішого характеру вони набувають в 18 ст в працях таких натуралістів, як французький ботанік Же. П. де Турнефор, шведський учений До. Лінней, російський академік П. С. Паллас і ін. Становлення Р. р. як особливій галузі знання відбувається на рубежі 18 і 19 вв.(століття) і пов'язано з іменами німецьких натуралістів К. Вільденова і А. Гумбольдта. Почало систематизації флор належало працями данського ученого І. Ськоу (1822). Значний вклад у вивчення ареалів і флор з аналізом екологічних чинників, що обумовлюють їх розвиток, зробив (1855) швейцарський ботанік А. Декандоль. Переважно еколого-географічній характер має оглядова праця німецького ученого А. Грізебаха. Ч. Дарвін використовував географічне поширення організмів як один з доказів їх еволюції, створивши цим нову принципову основу для розгляду питань історії розвитку флор і фаун. На окремих прикладах він показав можливі вирішення конкретних фітогеографічеських питань. Ідеї Дарвіна знайшли вживання в ботаніко-географічних працях англійського ученого Дж. Д. Гукера, американського ботаніка А. Грея і ін. Велике значення для впровадження історіко-генетічного методу в Р. р. мали праці німецького ботаніка А. Енглера, що розглянув розвиток ареалів рослин і флор земної кулі в історичній перспективі, у зв'язку з геологічною історією Землі.
В освітленні географічного поширення рослин і флористчних комплексів Європейської частини СРСР і Кавказу, Середньої Азії, Сибіру і Далекого Сходу провідне місце займають праці російських (дореволюційних) і радянських учених — А. Ф. Міддендорфа, Ф. І. Рупрехта, До. І. Максимовича, С. І. Коржінського, А. Н. Краснова, П. Н. Крилова, Н. І. Кузнецова, Ст Л. Комарова, а потім Н. І. Вавілова, І. М. Крашенінникова, А. Н. Кріштофовіча, Е. Ст Вульфа, А. А. Гроссгейма, М. Р. Попова, М. М. Ільіна і багатьох ін. У працях цих учених обгрунтовано ботаніко-географічне районування території СРСР і детальніше — окремих її частин, прослідили зміни ботаніко-географічних співвідношень впродовж кайнозою. У пропаганді знань по Р. р. особливо велику роль зіграли праці росіян учених А. Н. Бекетова. А. Н. Краснова, Н. І. Кузнецова і ін.
Вивчення закономірностей географічного поширення рослин має велике значення для пізнання законів еволюції рослинного світу унаслідок її нерозривного зв'язку з географічними диференційованими умовами зовнішнього середовища. Практичне значення Р. р. пов'язане з розширенням асортименту використовуваних людиною рослин, вирішенням питань інтродукції і акліматизація корисних рослин, напрямом пошуків нових об'єктів використання.
Вивчення ареалів рослин важливе як для з'ясування залежності їх поширення від сучасних умов, так і для відтворення історії розселення видів і формування флор. Межі ареалу кожного виду в основному визначаються кліматичними умовами; деталі поширення часто залежать від грунтових умов, а також від пристосованості природи рослин до умов певних фітоценозів (наприклад, рослини тайгових лісів, верхових боліт і т.п.). При вивченні ареалів пологів (особливо багатих видами) розкривається нерівномірність розподілу видів в межах родового ареалу. Частина останнього, де зосереджується найбільша кількість видів, часто називається центром поширення роду. У певних випадках цей «центр» може збігатися з територією первинного розвитку роду, що вивчається (центр походження). У ін. випадках численність видів свідчить про розквіт роду, досягнутий відносно недавно унаслідок яких-небудь сприятливих для нього умов (вторинні центри). Т. о., дослідження ареалів пологів і більших в таксономічному відношенні груп важливе для розуміння їх історії.
Вивчення флор земної кулі вимагає раніше всього проведення їх інвентаризації, т. е. обліку всіх видів рослин (практично видів вищих рослин — насінних і папоротеподібних), що виростають на території, флора якої вибрана як об'єкт вивчення (материк, острів, держава або його частина, ботаніко-географічна область і т.п.). Інвентаризацією виявляється загальна чисельність видів флори, їх розподіл між різними систематичними групами. Показником багатства флори служить загальна чисельність видів рослин (на сумірних територіях). Зважаючи на неможливість порівнювати флори на територіях, що різко розрізняються розмірами, запропонований ряд формул, що дозволяють обчислити коефіцієнт багатства флори, виходячи з чисельності видів і площі країни (області і ін.). Деякі ботаніки для порівняння флор користуються даними мінімальних за площею ботаніко-географічних районів (конкретні, або елементарні, флори). У високоарктичних районах чисельність видів конкретних флор вагається від 20 до 90—100. У тайговій зоні вона варіює від 450 до 700, в зоні широколистяних лісів досягає 1000 видів, на побережжі Середземного моря і до Закавказзі — 1300—1500 видів. У багатих лісами тропічних країнах число це зростає до 2000, досягаючи в деяких районах Бразилії 3000. Помітне зниження чисельності видів наголошується на океанічних островах, а також у високогірних районах (часто у поєднанні з великою своєрідністю видового складу флор).
Окрім інвентаризації флори, в Р. р. використовується ботаніко-географічний аналіз флори, який зводиться до розчленовування кожної флори на елементи: географічні, об'єднуючі види схожого географічного поширення (з єдиним типом ареалу); генетичні — види, схожі один з одним за походженням, флорогенетичним зв'язкам. Подібний аналіз включає також розчленовування флори на елементи автохтонні (що розвинулися і розвиваються в межах території, флора якої вивчається; див.(дивися) Автохтони ) і алохтонні (що увійшли до складу флори в результаті розселення звідки-небудь, тобто імміграції; див.(дивися) Аллохтони ). Співвідношення між цими елементами в значній мірі характеризують вік різних флор: флора недавно заселеного (наприклад, після регресії морить або звільнення від льодовикового покриву) простору завжди характеризується переважанням (інколи до 100% складу) алохтонних елементів. Такі флори інколи називають міграційними. Багатство автохтонними елементами завжди служить вказівкою на відносну давність розвитку флори і на певну стійкість умов. Зрозуміти історію флори допомагають її ендемічні елементи — види (пологи і т.п.), властиві лише даній флорі (див. Ендеміки ). Показником самобутності будь-якої флори служить відносна чисельність ендемічних видів (виразима зазвичай в %), особлива наявність ендемічних пологів або рідко сімейств.
До складу кожної флори входять види, що різні за часом свого виникнення, різночасно проникли на даний простір, займають у складі флори різне положення. Деякі види за своєю природою лише частково відповідають сучасним умовам існування і знаходяться на шляху до вимирання; види представляючі пережитки минулих флор, називають реліктами . Протилежністю їм є прогресивні елементи флори — види, що недавно розвинулися в даній країні або недавно проникли в її межі і знаходяться в процесі розселення. Третю категорію представляють види консервативні — рослини, давно і що міцно влаштувалися в даній країні (що зближує їх з реліктами), але за своєю природою сповна відповідні її сучасним умовам і через це процвітаючі (що зближує їх з прогресивними елементами). Часто вони займають переважаюче місце у складі рослинного покриву. Флори, багаті реліктовими елементами, інколи називають реліктовими флорамі.
Аналіз флори, порівняльне вивчення ареалів видів, що складають її, і пологів, що поєднуються, де можливо, з врахуванням палеоботанічних даних, служать основою для флорогенетичних досліджень, метою яких є з'ясування процесу формування флор, перетворень їх складу, змінних в ході історії Землі співвідношень між флорамі. Ці дослідження спираються на дані історичної геології, а в деяких випадках (наприклад, при вирішенні питань про древні зв'язки між материками) притягуються для коректування геологічних гіпотез.
Підсумком порівняльного вивчення флор земної кулі, питань історії флор і ареалів є флористчне районування земної поверхні.
Питання Р. р. розробляються в СРСР в Ботанічному інституті ним. В. Л. Комарова АН(Академія наук) СРСР, Всесоюзному інституті рослинництва ним. Н. І. Вавілова, ботанічних інститутах республіканських АН(Академія наук), на ботанічних кафедрах ряду університетів і ін. вищих учбових закладів. У деяких університетах (Ленінградський, Томськ) існують спеціальні дослідницькі лабораторії, що займаються Р. р. В зарубіжних країнах проблеми Р. р. вивчають переважно на університетських кафедрах ботаніки, в ботанічних інститутах, переважно спеціалізованих як інститути систематики і географії рослин (або «спеціальної ботаніки»). Питання Р. р. освітлюють у ряді ботанічних журналів .
Літ.: Грізебах А. Р., Рослинність земної кулі, згідно з кліматичним її розподілом, пер.(переведення) з йому.(німецький), т. 1—2, СП(Збори постанов) Би, 1874—77; Бекетов А. Н., Географія рослин, СП(Збори постанов) Би, 1896; Дільс Л., Ботанічна географія, пер.(переведення) з йому.(німецький), М. — Л., 1916; Гумбольдт А., Географія рослин, пер.(переведення) з йому.(німецький), М. — Л., 1936; Вульф Е. Ст, Історична географія рослин, М. — Л., 1936; його ж. Історична географія рослин. Історія флор земної кулі, М. — Л., 1944; Боярин Ст, Основи загальної географії рослин, пер.(переведення) з польськ.(польський), М., 1956; Алехин Ст Ст, Кудряшов Л. Ст, Говорухин Ст С., Географія рослин з основами ботаніки, 2 видавництва, М., 1961; Толмачев А. І., Основи вчення про ареали, Л., 1962: Candolle A. de, Geographie botanique raisonnee, P. — Gen., 1855; Eng1er A., Versuch einer Entwicklungsgeschichte der Pflanzenwelt, insbesondere der Florengebiete seitder Tertiärperiode, Bd 1—2, Lpz., 1879—1882; Cain S. A., Foundations of plant geography. N. Y. — L., 1944; Good R., The geography of the flowering plants, 2 ed., L., 1953: Rothmaler W., Allgemeine Taxonomie und Chorologie der Pflanzen, 2 Aufl., Jena, 1955; Cailleux A., Biogeographie mondiale, [2 ed.], P., 1961.
