Військово-польова хірургія, медична дисципліна, що вивчає бойові травми, їх клінічну течію, а також розробляюча питання організації, способи і методи лікування поранених і уражених в різних умовах бойовій діяльності військ. Теоретичну основу В.-п. х. складають, з одного боку, хірургія, з іншої — тактика медичної служби. Основне завдання В.-п. х. — надання найбільш кваліфікованій хірургічній допомозі в будь-якій бойовій обстановці. Необхідність надання допомоги великому числу поранених і уражених вимагає постійної готовності до організації хірургічної роботи на нових місцях і в нових умовах, розташування медичної установи на такому видаленні від військ, при якому поранені і уражені могли б доставлятися туди в найбільш короткі терміни. Для надання правильної і повноцінної хірургічної допомоги здійснюють так зване сортування поранених на тих, що потребують самої невідкладної допомоги і поранених, допомога яким можна надати в пізніші терміни. В умовах військових дій доводиться поєднувати хірургічне лікування пострадавших з їх евакуацією (див. Евакуація медична ). Для того, щоб на всіх етапах евакуації дотримувалася спадкоємність в лікуванні кожного пораненого, керівництво хірургічною роботою і виконання її проводиться по єдиних принципах.
В.-п. х. — один з найбільш древніх розділів медицини (див. Військова медицина ). У військах Давнього Єгипту існували установи, що нагадують перев'язувальні пункти. Скіфи (7 ст до н.е.(наша ера)) надавали допомогу на полі бою. У військах Древньої Греції існували військові лікарки. У військах Древнього Риму були штатні медичні установи що обслуговували 5—6 легіонів. Команди з 8—10 неозброєних депутатів (писарів) виносили поранених з поля бою, потім поранені евакуювалися в міста. У військах Древньої Русі для надання допомоги пораненим полягали лікарі. При Ярославі Мудрому (11 ст) воїни для перев'язки ран носили в сагайдаках хустки (убруси), для зупинки кровотечі застосовували джгут (повраз). Вже в розрядних списках за 1616 згадуються полкові лікарки; воєначальникам відпускалися гроші на медичні витрати. Військові лікарі мали ножі, пили, джгути, лубки, навосковані нитки, шприци (приськалки), корпію («пухнув наськребний від чистого плата»), «зелія» — мандрагору, офіян (морфій). З поля бою поранених доставляли до шатрів, які ставили далеко від поля бою, по можливості ближче до води. Після появи вогнепальної зброї В.-п. х. по суті перетворилася на хірургію вогнепальних ран. Особливий тягар вогнепальних поранень військові хірурги («раневі лікарки», 15—17 вв.(століття)) пояснювали отруєнням рани порохом. Для боротьби з цим отруєнням рани випалювали розжареним залізом, заливали киплячим маслом і навіть очищали механічними прийомами.
Із загальним прогресом медицини змінювалися і способи лікування поранених. Особлива роль у формуванні В.-п. х. як окремої медичної дисципліни належить Н. І. Пірогову, який в книзі «Початку загальної військово-польової хірургії» (ч. 1—3 1865—66) сформулював її загальні положення. Хірурги 19 ст вже правильно визначали особливості будови вогнепальної рани, проте операції зводилися лише до ампутації кінцівок. Великий вплив на розвиток В.-п. х. надав запропонований Дж. Лістером антисептичний метод лікування ран. У російській армії антисептичні методи застосовувалися і раніше, що було детально викладене в офіційному «Повчанні про запобіганні і припиненні госпітального антонова вогню» (1848). Проте вже у той час Пирогів вважав, що при лікуванні рани поряд з вживанням антисептичного методу необхідно звільнити її від згустків крові, розтрощених і забитих тканин. У 1847 Пирогів вперше на війні застосував загальний ефірний, а потім і хлороформний наркоз, довівши цим можливість загального знеболення в польових умовах. Це відкрило дорогу до впровадженню у В.-п. х. активних хірургічних методів. Подальший розвиток В.-п. х. характеризувалося використанням досягнень хірургії, бактеріології, асептики, антисептики і ін.
У війнах кінця 19 — почала 20 вв.(століття) безперервно збільшувалося число поранень що наносяться осколками. Ці рани характеризуються великою зоною нежиттєздатних тканин, що підлягають хірургічній обробці (посіченню). Під час 1-ої світової війни 1914—18 набула поширення хірургічна обробка ран у поєднанні з вживанням антисептиків. У російській армії активні методи лікування вогнепальних ран пропагували Ст А. Оппель, Н. Н. Бурденко, Н. А. Вельямінов . Система лікувально-евакуаційного забезпечення поранених, що проте діяла в царській армії, багато в чому не відповідала вимогам, необхідним для активної хірургічної тактики (невчасний вступ поранених до хірургічних установ), через що активні методи лікування вогнепальних ран широкого поширення не отримали. Запропонована Оппелем нова система лікування поранених, при якій їх евакуація поєднувалася з лікуванням на етапах евакуації, була реалізована лише в Червоній Армії. У роки Великої Вітчизняної війни 1941—45 етапне лікування лягло в основу розвитку нової системи лікування поранених воїнів Радянської Армії. Були визначені завдання кожного етапу медичної евакуації, хірургічна допомога максимально наближалася до військ, що значно скорочувало терміни вступу поранених до медичних установ. На полковому медичному пункті (ПМП) виявлялася первинна лікарська допомога, на дивізійних медичних пунктах (ДМП) і в польових рухливих госпіталях 1-ої лінії (ППГ—1Л) — кваліфікована медична допомога, а також виведення пострадавших із стану шоку і заповнення їх крововтрати. У госпіталях фронтового тилу проводилося спеціалізоване лікування певних типів поранень. У арміях і фронтах виділялися госпіталі для лікування легкопоранених, які не евакуювалися в тил, а після короткого терміну лікування поверталися в частини, що діяли. Все це сприяло значному зниженню смертності від ран і збільшенню числа повернених в буд. Єдині методи лікування проводилися під керівництвом провідних хірургів армійських і фронтових госпіталів. Під час Великої Вітчизняної війни широко використовувалися всі досягнення хірургічної науки.
Поява в післявоєнний період нового вигляду зброї з новими приголомшуючими чинниками поставила перед В.-п. х. нові завдання, розробкою яких військово-польові хірурги займаються в мирний час.
Літ.: Пирогів Н. І., Початки загальної військово-польової хірургії..., Собр. соч.(вигадування), т. 5, 6, М., 1961; Замітки по військово-польовій хірургії, під ред. С. С. Юдіна, 2 видавництва, М., 1943; Вишнєвський А. А., Шрайбер М. І., Військово-польова хірургія, 2 видавництва, М., 1968.
