Українські козаки, малоруські козаки, збірна назва українського козацтва, що полягав; з одного боку, з так званого вольного козацтва, що з'явилося в 2-ій половині 15 ст на Південній Київщині і в Східній Подолії, і козаків Січі Запорізькою і, з іншої — з реєстрових козаків . Малоруськими козаками (М. до.) офіційно названі козаки Лівобережної України (Гетманщини ) після її приєднання до Росії (1654). Гетманщина була розділена на 10 полків (Київський, Чернігівський, Стародубський, Ніжинський Переяславський, Прилуцький, Лубенський, Миргородський, Полтавський і Гадячський), які ділилися на сотні, а останні — на козачі громади (общини). У 1654 спеціальними грамотами російського уряду кількісний склад М. до. був визначений в 60 тис. чіл., за ними признавалися право власності на землю і особиста свобода. Основною повинністю М. до. було відбуття військової служби за власний рахунок. Спочатку обмежити число М.. до 60 тис. не удалося, оскільки значна частина селян і міщан вважали себе козаками, а уряд боявся, позбавивши їх цього звання, викликати незадоволеність. Скорочення кількості М. до. сталося пізніше в результаті зростання феодального землеволодіння і перетворення частини селян і козаків у феодально-залежних від старшини і монастирів людей. Вже в кінці 17 ст перехід з селян в козаки став утруднений. Тягар військової служби, захват старшиною козачих земель, політика національного пригноблення з боку царизму були основою класової боротьби М. до. При гетьманові Д. П. Апостоле (1727—34) склад М. до. був скорочений до 10 тис. так званих виборних козаків; всі інші були занесені в «підпомічники», зобов'язані надавати матеріальні засоби виборним козакам для відбуття служби. У 1783, з ліквідацією автономії України, М. до. були скасовані і склали особливий розряд податного стану, близького до державних селян.
