Уйгурськая література, література уйгурів. З 1917 розвивається радянська В. л. (у Середній Азії) і література зарубіжних уйгурів (Східний Туркестан, нині Синьцзян-Уйгурський автономний район КНР(Китайська Народна Республіка)). Уйгурський народ створив багатющий фольклор у всьому різноманітті його жанрів: пісні і народні вірші, казки, ліро-епічні оповіді (дастан ) , історичні і історіко-героїчні пісні, легенди, віддання, усні оповідання і розповіді, прислів'я і приказки, загадки.
Впродовж століть уйгурськие племена (а пізніше — народ) знаходилися на стику трьох цивілізацій — середньоазіатською, індійською і китайською, що наклало відбиток на складання культури і формування В. л. Домінуючою була дія на уйгурів середньоазіатської культури. Початок уйгурськой писемності і літературної культури сходить до тюркським рунічним епіграфічним пам'ятникам 7—8 вв.(століття), переважно до пам'ятника Моюн-Чуру, що відображає ранній етап уйгурськой державності. Пам'ятники буддійського періоду — переведення релігійно-дидактичних книг — сутр на тюркську мову. Серед них виділяється вероучительноє вигадування «Сутра золотого блиску» — переклад з санскриту, зроблений в 10 ст і в 1913—17 виданий В. В. Радловим і С. Е. Маловим. Значну частину літературних пам'ятників класичної В. л. є загальною спадщиною ряду тюркоязичних народів Середньої Азії і Східного Туркестану. Такі дидактична поема «Знання, що дає щастя» Юсуфа Баласагуні (11 ст), «Словник тюркського говору» Махмуда Кашгарі (11 ст), етіко-дідактічна поема Ахмада Югнаки «Дарунок істин» (кінець 12 — почало 13 вв.(століття)). До 14 ст відноситься літературний пам'ятник мусульмансько-релігійного вмісту «Оповідь про пророків» Рабгузі, від 15 ст до нас дійшов анонімний рукопис «Огуз-наме» на уйгурськом мові.
Особливий етап розвитку В. л. пізньо-феодального часу починається з творчості Мухаммада Іміна Хиркаті (1634 — 1724), автора гуманістичної поеми «Любов і праця» (1670). Кращі традиції поезії Хиркаті були сприйняті і розвинені в ліриці Залелі (біля 1674— 1723) і Новбаті (роки життя невідомі). У 17—18 вв.(століття) поезія у В. л. досягла високого художнього рівня. Були створені жанри етіко-дідактічній, любовно-романний, героїчні поеми, творчо освоєні такі ліричні жанри, як касида, газель, рубай і др.; удосконалювалися поетичний стиль і образотворчі засоби.
В кінці 18 — 1-ої половини 19 вв.(століття) у В. л. відомі поети Шаїр Ахун, Арши, Хислат Кашгарі, Норузахун Зяй, Турди Гарібі і ін., але особливе значення мало творчість Абдураїма Нізарі (1770 — рік смерті невідомий), який створив свою поетичну школу. У 2-ій половині 19 ст, в період визвольної боротьби уйгурського народу проти маньчжуро-китайського владицтва, висувалися поети Садир Палван, Сєїд Мухаммад Каші, Мулла Шакир і ін. Вони співчували трудовому народові, закликали до визвольної боротьби проти колоніального і феодального гніту. Центральна фігура В. л. 19 ст — Білал Назим (1824—99), який створив ряд значних творів, пройнятих пафосом вольнолюбія і соціального протесту.
Вже в перші роки після Великої Жовтневої революції 1917 у уйгурів що проживають в СРСР, сталися корінні зміни в економіці і культурі. Услід за газетами, журналами, альманахами з'явилися і збірки творів уйгурських письменників. Перша колективна збірка «Уранішні промені» був опублікований в 1930. Видані були збірки розповідей Умара Мухаммаді (1906—31), віршів Турди Хасанова (1909—37), Ізіма Іськандерова (1906—70), Нура Ісраїлова (1910—1953). Уйгурськие письменники створювали нову, нерозривно пов'язану з широкими масами літературу соціалістичного реалізму. Молода радянська В. л. починала свою дорогу під впливом російської і ін. радянських літератур і в той же час спиралася на кращі традиції класичної В. л. і фольклору. Радянська В. л. досягла найбільшої творчої активності, консолідації сил і ідейно-художнього зростання починаючи з 2-ої половини 40-х рр. Зображення нової дійсності, осмислення минулого уйгурського народу і освітлення життя сучасних зарубіжних уйгурів — три тематичні лінії, що зародилися ще в 20-і рр., отримали подальший розвиток в романах «Маїмхан» (1965), «Таємниці років» (книги 1—2, 1967—72), «Одна цигарка» (1970) Зія Самеді (р. 1914), в дилогії «Вир» (книги 1—2, 1964—66), романі «Вчитель» (1973) Джамала Бусакова (р. 1918), в романах Хизмета Абдулліна (р. 1925) «Під піднебінням Турфана» (1962) і «Односельці» (1966), в романі Масимжана Зульпікарова (р. 1925) «Лутфулла Муталліп» (1969), в повістях «Традиція переможців» (1965) Джалала Мусаєва (р. 1927), «Перебіг життя» (1965) Ахмеджана Аширова (р. 1938), «Безконечні пісні» (1967) Юсупа Ільяса (р. 1927), в розповідях і нарисах, поемах і віршах Ізіма Бахніязова (р. 1929), Розі Кадирі (р. 1925), Патігуль Сабітової (р. 1936), Абду-каріма Ганієва (р. 1936), Долкуна Ясенова (Учкуна, р. 1938) і ін.
Література зарубіжних уйгурів робить перші кроки після перемоги повстання 1931—33, коли були завойовані демократичні свободи. Починаючи з 1932 в Східному Туркестані набули поширення твору основоположника сучасної В. л. Мухаммадді і ін. радянських уйгурських письменників. У витоків літератури зарубіжних уйгурів стояли Лутфулла Муталліп (1925—45), Ним Шахід (р. 1906), Зуннун Кадирі (р. 1915), Нур Бусаков (1920—52). Після перемоги революції «Три вілаятов» (1944—46) і в перші роки після проголошення КНР(Китайська Народна Республіка) були створені перші органи друку на уйгурськом мові, видані перші книги. У 1950 був організований підготовчий комітет Асоціації літератури і мистецтва, а в 1953 створена і сама асоціація; почав виходити суспільно-художній журнал «Тарім». У 1961 заснований журнал «Шинжан едебіят сен''іті». Перший з'їзд уйгурських письменників Синьцзяна відбувся в травні 1957.
Літ.: Хамраєв М. До., Століть невмируще слово, А.-А., 1969; Уйгур рада едебіяті таріхиніц очерклпрі, Алмута 1967; Уйгур едебпятідіки традиція ве нова-турлук месилілнрнге дайр, Алмута. 1970.
