Уйгури, народ, корінне населення Синьцзян-Уйгурського автономного району КНР(Китайська Народна Республіка) (близько 5,5 млн. чіл., 1975, оцінка). Живуть також в деяких районах СРСР, Афганістану, Пакистану, Індії. Говорять на уйгурськом мові . Віруючі сповідають іслам, що витіснив в 14—17 вв.(століття) шаманство, маніхейство, християнство і буддизм. Антропологічно відносяться до європеоїдній расі з незначною домішкою монголоїда. В. — один з прадавніх тюркоязичних народів Центральної Азії. Їх предки — кочові племена Східного Туркестану грали значну роль в племінному союзі гуна (3 ст до н.е.(наша ера) — 3—4 вв.(століття) н.е.(наша ера)). У письмових джерелах В. згадуються з 3 ст н.е.(наша ера) (у тому числі в орхонських написах 8 ст). У 5—8 вв.(століття) В. входили до складу каганата жужан і потім Тюркського каганата . Процес етнічної консолідації В. завершився в 8 ст після розпаду Тюркського каганата і утворення Уйгурського ранньофеодальної держави на р. Орхон. У 840 державу В. було розгромлено енісейськимі киргизамі. Частина В. переселилася до Східного Туркестану і західної частини Ганьсу, де були створені дві незалежні держави — з центрами в Ганьсу і Турфанськом оазисі. Перше було знищене тангутамі, а друге в 12 ст стало васалом каракитаєв, а в 14 ст увійшло в Моголістан . Тривале панування завойовників, роздробленість і ряд ін. причин привели до тому, що етнонім «В.» майже перестав уживатися. В. стали називати за місцем проживання — кашгарлик (кашгарец), турфанлик (турфанец) і ін., або по роду занять — таранчи (землероб). Проте В. зберегли етнічну самосвідомість і свою мову. У 17—18 вв.(століття) у Східному Туркестані існувала держава В., яке до 1760 було захоплено маньчжурськими правителями Китаю. Національне пригноблення і жорстока експлуатація викликали багаточисельні повстання В. проти маньчжуро-цинських, а пізніше за гоміньдановських поневолювачів. З перемогою в 1949 народній революції в Китаї і освітою в 1955 Синьцзян-Уйгурського автономного району отримали деякий розвиток господарство і культура В.
Відвічні заняття В. — землеробство і різні домашні ремесла; почав складатися робочий клас. В. створили багату і своєрідну культуру (монументальна культова архітектура, музичні і літературні твори), що надала вплив на культуру багатьох країн Сходу. Див. також Уйгурськая література .
В СРСР В. живуть у ряді районів Казахської РСР, Киргизької РСР, Узбецької РСР і Туркменської РСР (загальна чисельність 173 тис. чіл.; 1970, перепис). В. переселялися до Середньої Азії (переважно в Семіречье і Фергані) з Кашгарії із-за утисків китайських правителів з середини 18 ст до початку 20 ст У 1921 на з'їзді представників В. у Ташкенті древня самоназваніє «В.» було відновлено як загальнонаціональне. В. у СРСР зайняті головним чином в колгоспному виробництві, частина — в промисловості. Склалася національна інтелігенція.
Літ.: Народи Середньої Азії і Казахстану, т. 2, М., 1963; Народи Східної Азії, М. — Л., 1965; Тіхонов Д. І., Господарство і суспільний устрій Уйгурського держави X—XIV вв.(століття), М. — Л., 1966; Хамраєв М. До., Розквіт культури уйгурського народу, А.-А., 1967; Ісхаков Р. М., Етнографічне вивчення уйгурів Східного Туркестану російськими мандрівниками другої половини XIX ст, А.-А., 1975; Кабіров М. Н., Нариси історії уйгурів Радянського Казахстану, А.-А., 1975.
