Угро-фінські (угро-фінські) мови, одна з двох гілок уральської сім'ї мов (див. Уральські мови ) . Ділиться на наступні мовні групи: прибалтійсько-фінська (фінський, іжорський, карельський, людіковський, вепсський, водський, естонський, лівський); саамська; мордовська (ерзянський і мокшанський); марійська; пермська (комі-зирянський, пермський для комі, удмуртський); угорськая (угорський, мансійський, хантийський). Область поширення Ф. я. – С. Вост. Європи (від Скандинавії ка Уралу), значна частина Волго-Камья, басейн середньої і нижньої Обі, частина бассейнаДуная. Число тих, що говорять на Ф. я. – близько 24 млн. чіл. (1970, оцінка), у тому числі до СРСР – близько 4,5 млн. чіл. (1970, перепис). Венг., фін.(фінський) і ест.(естонський) мови володіють багатовіковою письмовою і літературною традицією; більшість ін. Ф. я. є младопісьменнимі, а деякі прібалтійсько-фін. мови – неписьменними.
Схожі межі, що мають системний характер, дозволяють вважати, що уральські (угро-фінські і самодійськие) мови зв'язані генетичною спорідненістю з індоєвропейськими, алтайськими, дравідійськимі, юкагирським і ін. мовами і розвинулися з ностратічеського праязика (див. Ностратічеськие мови ) . Згідно найбільш поширеній точці зору, прафінно-угорський відокремився від прасамодійського близько 6 тис. років назад і існував приблизно до кінця 3-го тис. до н.е.(наша ера) (коли сталося розділення фінно-пермської і угорськой гілок), будучи поширеним на території Уралу і Зап. Пріуралья і, можливо, в деяких сусідніх районах (гіпотези про центрально-азіатську, волго-окськой і прибалтійською прабатьківщині фінно-угров спростовуються сучасними даними). Що мали місце в цей період контакти з індоїранцамі відбиті рядом запозичень у Ф. я. (з.-х. терміни, деякі числівники і ін.). У 3–2-м-коді тис. до н.е.(наша ера) розселення фінно-пермцев в зап.(західний) напрямі (аж до Балтійського моря) супроводилося поступовим відособленням прібалтійсько-фін., морд.(мордовський), мари.(марійський) і пермських мов, що утворили самостійні групи. Саамська група виникла в результаті переходу аборигенного населення Крайньої Півночі Європи на користування одним з Ф. я., близьким прібалтійсько-фін. праязику. Можливо, що раніше на території Східної Європи існували і ін. Ф. я. і їх групи (наприклад, мови мері і муроми), витиснені до кінця 1-го тис. н.е.(наша ера) вост.(східний)-слав. мовами. Початок розпаду угорського праязика відносять до середини 1-го тис. до н.е.(наша ера), прибалтійсько-фінської праязика – до перших століть н.е.(наша ера), пермської праязика – до 8 ст В ході відособленого розвитку окремих груп Ф. я. велику роль зіграли їх контакти з індоєвропейськими (Іран., балтійськими, герм.(німецький), слав.(слов'янський)) і тюркськими (булгарськимі, кипчакськнмі, огузськимі) мовами.
Сучасні Ф. я. об'єднує спільність походження багатьох словоїзменітельних і словотворчих афіксів і цілих систем афіксів, наявність регулярних міжмовних фонетичних. відповідностей; у них збереглося не менше 1000 прафінно-угорських коріння. Тривала дивергенція і різноспрямовані ареальні взаємодії зумовили, проте, помітні типологічні відмінності між окремими Ф. я. Загальних для всіх Ф. я. ознак небагато: агглютінатівний буд із значними – в прибалтійсько-фінській і саамській мовах деколи домінуючими – межами флектівності, відсутність граматичного роду, використання послелогов, розвинена система дієслівного відообразованія, препозиція визначення. У багато Ф. я. збережені межі угро-фінського праязика – відсутність дзвінких приголосних і поєднань приголосних на початку слова, особисто-присвійна відміна імен, нульове закінчення називного відмінка, невідмінюваність додавальних і чисельників у функції визначень, вираження заперечення за допомогою особливого допоміжного дієслова, багатство системи неособистих форм дієслова і використання останніх в конструкціях, відповідних за значенням підрядним реченням. Ряду Ф. я. властиві сингармонізм, фіксований (часто на першому складі) наголос, протівопоставленность двох тонів – високого (висхідного) і низького (низхідного), розрізнення двох типів відмінювання дієслова (суб'єктного – перехідного і об'єктного – неперехідного).
Літ.: Мови народів СРСР, т. 3 – Угро-фінські і самодійськие мови, М., 1966; Основи угро-фінського мовознавства, ст 1–3, М., 1974–76; Collinder Ст, Survey of the Uralic languages, 2 ed., Stockh., 1969; його ж. Comparative grammar of the Uralic languages, Stockh., 1960; його ж, Fennougric vocabulary, Stockh., 1955; Hajdu P., Finnugor népek és nyelyek, Bdpst, 1962; його ж, Bevezetés az uráli nyelvtudományba, 2 kiad., Bdpst, 1973; Decsy Gу., Einführung in die finnischugrische Sprach-wissenschaft, Wiesbaden, 1965; Itkonen E., Die Laut – und Formenstruktur der finnisch-ugrischen Grundsprache, «Ural-altaische Jahrbücher», 1962, Bd 34, S. 187–210.
