Сингармонізм (від греч.(грецький) sýn — разом і harmonía — співзвуччя), одноманітне оформлення кореня і афіксів, що полягає у вирівнюванні голосних (інколи згідних) слова за якою-небудь ознакою звуку, — ряду (тембровий С.), огубленності (бемольний С.) або підйому (компактностний С.); наприклад, в угорську мову направітельний (аллатівний) афікс haz/höz (ablak-haz — «до вікна», küszöb-höz — «до порогу») отримує огласовку залежно від огласовки кореня — переднерядную або заднерядную. С. — властивість переважно агглютінатівних мов (тюркських, угро-фінських, монгольських, тунгусо-маньчжурських, деяких западноафріканських і палеоазіатських). Як наголос у флективних мовах, С. забезпечує спаяність компонентів слова, сигналізуючи його цілісність і окремість. Проте С. зазвичай не діє в складних словах; у багатьох мовах, що мають С., голосні е, i нейтральні і можуть з'являтися в словах як з передньою, так і із задньою огласовкой. Деякі учені зближують С. з німецьким умлаутом, який нагадує С. лише фонетично, а не функціонально. С. часто ототожнюється і з гармонією голосних, проте поняття С. включає і гармонію приголосних (деякі мови Північної Америки і Океанії). С. — явище суперсегментне (див. Суперсегментні одиниці мови ).
