Фінська мова, мова фіннів . Поширений головним чином у Фінляндії (офіційна мова країни; число тих, що говорять на Ф. я. – понад 4,3 млн. чіл., 1974, оцінка), в США, Канаді, Швеції, Норвегії (близько 500 тис. чіл.), в СРСР (близько 85 тис. чіл., 1970, перепис). Відноситься до прибалтійсько-фінської гілки угро-фінських (угро-фінських) мов . В основі формування Ф. я. 3 етнічно родинні племінні угрупування: центральна – емь (хяме); юго-зап. – сумь (суомі) – древні переселенці з сівши.(північний) Естонії – і вост.(східний) – саво (зап. угрупування племені корела, або карьяла, Ладозького озера, що розселялося з району, і Карельського перешийка). Допісьменний період розвитку Ф. я. (у формі діалектних різновидів прібалтійсько-фін. мови) тривав до 40-х рр. 16 ст Письмовий літературний Ф. я. виникає із створенням фін.(фінський) писемності (1540). У розвитку літературної мови розрізняють 2 основних періоду: старофінський і новофінський. Старофінський (1540–1820) ділиться на 2 етапи: початковий (1540–1640) пов'язаний з діяльністю основоположника старофін. літературної мови Мікаеля Агріколи, який в основу письмової мови поклав юго-зап. фінський діалект району тодішньої столиці м. Турку, що випробував вплив емьського діалекту. Повне переведення Нового заповіту (1548) і Псалтирі (1551) заклало основи старофінського літературної мови, що проіснувала в церковному ужитку до 20 ст Другий етап (до 1820) характеризується насадженням швед.(шведський) мови як офіційний. Після звільнення Фінляндії з-під влади Швеції (1809) почався період національного пробудження і склалися сприятливі умови для розвитку Ф. я. Новофінський період (з 1820) ділиться на 2 етапи: ранній новофінський (1820–70) і сучасний фінський (з 1870). Перший характеризується розширенням діалектної бази літературної мови за рахунок східних діалектів. Істотний вплив на розвиток Ф. я. і рішення питання про його діалектну основу надав Е.Ленрот, нормалізована літературна мова, що поєднувала в своїй творчості, на базі зап.(західний) діалектів з образними засобами вираження східних діалектів. Літературна мова зближується з народно-розмовною. Старофінський мова стає специфічною церковною мовою. Ф. я. перетворюється на державну мову вчення і літератури. Спеціальним указом (1863) він отримує рівні права з швед.(шведський) мовою. Для розвитку літературного Ф. я. мала велике значення творчість А. Ківі, а для стабілізації фонетичних і морфологічних норм – діяльність А. Алквіста. До 70-м-коду рр. 19 ст закладаються основи сучасної літератури Ф. я.
На території Фінляндії Ф. я. має 7 діалектів, створюючих 2 прислівники, – зап.(західний) і вост.(східний) Наголошується нівелювання діалектів, в літературній мові досягнута рівновага зап.(західний) і вост.(східний) діалектної бази. Для Ф. я. характерне часте вживання явних звуків (на 100 голосних доводиться 96 приголосних в потоці мови); чергування рівнів приголосних і гармонія голосних. Сучасний Ф. я. – агглютінатівний мова номінатівного буд з відносно вільним порядком слів. Граматичні показники нарощуються на основу слова. У системі відміни 15 відмінків. Визначення і визначуване узгоджуються в числі і відмінку. Категорія роду відсутня. У дієслівній словозміні – 2 застави (актив і пасив), 4 нахили (дійсне, умовне, наказове, возможностноє), 4 часи (презенс, імперфект, перфект, плюсквамперфект). Інфінітивні форми дієслова поєднують деякі ознаки іменників (відмінкові і присвійні суфікси). У лексиці спостерігаються запозичення з балтійського, герм.(німецький) і слав.(слов'янський) мов. Писемність – на основі латинського алфавіту.
Літ.: Хакулінен Л., Розвиток і структура фінської мови, пер.(переведення) з фінськ., ч. 1–2, М., 1953–55; Основи угро-фінського мовознавства ст 2, М., 1975; Suomen kielen käsikirja, Hels., 1968.
