Тюркські мови (застарілі назви: тюрко-татарські, турецькі, турецько-татарські мови), мови багаточисельних народів і народностей СРСР і Туреччини, а також деякій частині населення Ірану, Афганістану, Монголії, Китаю, Болгарії, Румунії, Югославії і Албанії. У СРСР представлено 23 Т. я., на яких говорить близько 25 млн. чіл. (перепис, 1970). Т. я. — рідні мови корінного населення Азербайджанською РСР, Казахською РСР, Киргизькою РСР Туркменською РСР, Узбецькою РСР, Башкирською АССР, Каракалпацькою АССР, Татарською АССР, Тувинською АССР, Чуваською АССР, Якутською АССР, Гірничо-алтайською АТ(автономна область) і Хакаською АТ(автономна область); частини населення Дагестанської АССР (кумики, ногайці), Кабардино-балкарською АССР, Карачаєво-черкеською АТ(автономна область) (балкарці, карачаївки, ногайці), Ставропольського краю (ногайці, трухмени), Молдавської РСР (гагаузи), Нахичиванськой АССР (азербайджанці), а також караїмів (Литовська РСР, Українська РСР), урумов (Донецька область, Грузинська РСР), кримчаків (Крим і ін. місця).
Т. я. поряд з монгольськими, тунгусо-маньчжурськимі, корейським, японським мовами включаються до складу алтайської сім'ї мов. У 1730 шведський учений Ф. Страленберг висунув гіпотезу про спорідненість алтайських і уральських (угро-фінських і самодійських) мов. В кінці 19 ст, коли в мовознавстві стали застосовуватися методи, що вимагають доказів у формі звукових законів, морфологічних і синтаксичних відповідностей, гіпотеза про спорідненість алтайських і уральських мов була поколеблена; спорідненість же мов уральської сім'ї стала вважатися безперечним фактом. З середині 20 ст більшість учених визнають відносно доведеними спорідненість лише в межах кожної з цих двох сімей. Угорський тюрколог Д. Немет вважає за можливе говорити про уральсько-тюркську мовну спорідненість; спорідненість уральсько-тюркських мов з монгольсько-тунгуськими він вважає вельми вірогідним, але не очевидним; докази спорідненості тюркського, монгольського і тунгусо-маньчжурських мов з корейським і японським потребують ретельної критичної перевірки. У 19—20 вв.(століття) розроблено декілька класифікацій Т. я. і їх діалектів (Ст Ст Радлов, Ф. Е. Корш, А. Н. Самойловіч, Р. І. Рамстедт, Л. Лігеті, М. Рясянен, К. Г. Менгес і ін.), що базуються головним чином на фонетичній і морфологічній ознаках по генетичному принципу. Радянський учений С. Е. Малов запропонував класифікувати Т. я. за хронологічною ознакою: прадавні, древні, нові, новітні. Перша спроба класифікувати Т. я. по фонетичних ознаках з врахуванням історичного і географічного їх розподілу належить радянському лінгвістові Н. А. Баськакову.
Найбільш характерними типологічними межами Т. я. вважаються: в області фонетики — сингармонізм, відсутність на початку слів сонорних («р», «л», «м», «н»), відсутність гемінат (подвійних приголосних) і збіги два приголосних в одному складі на початку і кінці слова; в області морфології — аглютинація як основний спосіб формо- і словотворення, відсутність граматичного роду, відсутність префіксів і приводів (є послелоги), один тип відміни і один тип відмінювання; в області синтаксису — визначення передує визначуваному, майже повна відсутність союзів (у сучасному Т. я. небагато союзів, за винятком двох-трьох союзних слів, запозичено з ін. мов) компенсується сильно розвиненими причетними і дієприслівниковими конструкціями і віддієслівними (масдарнимі) формами; мало модальних слів, а відповідні значення виражаються спеціальними дієслівними формами.
Старі пам'ятники тюркської писемності (енісейсько-орхонський алфавіт), виявлені головним чином на могильних пам'ятниках в Північній Монголії, Киргизії, у верхів'ях Єнісею, в долині Таласа і ін. місцях, відносяться до 7—11 вв.(століття) Є древні пам'ятники Т. я., виконані алфавітами брахмі і согдійським (Синь-цзян і Середня Азія). Надалі тюркська писемність (на уйгурськом і арабському алфавітах) розвивалася на сході — Кашгар, Середня Азія, територія Золотої Орди (включаючи Поволжье і південноросійські степи) і на заході — у державі Сельджукидов (Мала Азія), Азербайджані, Туреччині, в Мамлюкськом Єгипті і ін. місцях. У 20—30-і рр. 20 ст тюрко-язічні народи СРСР користуються латиницею, а з кінця 30-х рр. — новим алфавітом на основі російської графіки; у Туреччині з 1928 прийнята латинізована азбука. Про вивчення Т. я. див.(дивися) Тюркология .
Літ.: Мови народів СРСР, т. 2 — Тюркські мови, М., 1966; Баскаків Н. А., Введення у вивчення тюркських мов, М., 1969; Кононова Н., Історія вивчення тюркських мов в Росії. Дожовтневий період, Л., 1972; Крімський А. Е., Тюрки, ix мові та лiтературі, ч. 1, Киiв, 1930 (літ.); Menges До. Н., The Turkic languages and peoples, Wiesbaden, 1968.
