Тенденція і тенденційність (від латів.(латинський) tendo — направляю, прагну), в мистецтві ідейно-емоційне відношення автора до дійсності, що відображує, осмислення і оцінка (приховані або безпосередні) проблематики і характерів, виражені через систему образів. У такому розумінні Т. — органічна частина художньої ідеї, її ціннісний аспект і властива всякому художньому твору (виключаючи чисто експериментальні). У якості синоніма Т. незрідка вживають поняття пафосу.
В більш споживаному і вузькому значенні Т. називають соціальну, політичну, етично-ідеологічну пристрасть, навмисність художника, вільно або мимоволі, але що відкрито виразилися в реалістичному, орієнтованому на граничну об'єктивність творі (за допомогою розчинення «особи» в принципі», тобто її ідеалізації, шаржування, розсудливої побудови, або невиправданого логікою конфлікту фіналу твору, або іншого способу «виходу ідеї з образу»). Проте ряд сучасних дослідників вважає за краще в цьому випадку говорити не про Т., а про тенденційність. Слід зазначити, що на практиці, в літературі полеміці і конкретних критичних оцінках сенс і естетична оцінка Т. і тенденційності багатозначні, хоча приведені визначення і залишаються в сучасній критиці найбільш загальнозначущими орієнтирами.
Поняття Т. і тенденційності стають остропроблемнимі в середині 19 ст. тобто в період зрілості реалізму і одночасно — перших симптомів натуралізму, що поставив під сумнів «ідеальний» початок в мистецтві і орієнтувався на «безпристрасність» природних наук. Письменники-реалісти рівно відстоюють і граничну об'єктивність у відображенні реальності (або «основ» і «логіки життя»), і образне вираження «ідеального», «вищого погляду» автора; але художньо здійсненим визнають лише їх злиття, при якому авторська «ідея про світ» була б присутня «між рядків» (Л. Н. Толстой). Відкрита ж Т., або тенденційність («ідея висловлюється окрім образу» — І. А. Гончарів), в реалістичному епосі і драмі зазвичай порушує художню правду, внутрішній саморух конфлікту і самораськритіє характерів, хоча при цьому може і не перечити об'єктивним «запитам життя». Проте, протівополагая відкрито «тенденційне» «художньому», російські класики не боялися впадати в тенденційність, коли необхідно було виразити наболілу думку про животрепетні проблеми соціального буття («Біси» Ф. М. Достоєвського або «Воскресіння» Л. Н. Толстого). Такій особливості російських реалістів залишається вірним мистецтво соціалістичного реалізму, починаючи з його основоположника М. Горького (роман «Мати»).
Марксистська критика завжди відстоювала Т. в широкому сенсі, особливо в боротьбі з формалізмом і «мистецтвом для мистецтва», оцінка ж Т. у вузькому сенсі, або тенденційності, не може бути однозначна: відкрита Т. природна в жанрах сатири (у тому числі карикатури), романтики, цивільної лірики, наукової фантастики, алегорії, плаката, в творах. виконаних романтичного початку; у реалістичних же епічних, драматичних, живописних творах, що тяжіють до об'єктивного, художньо неупередженого відображення, «вільний вихід суб'єктивності художника» (Гегель) може бути ідейно виправданий, якщо в них поставлені кардинальні проблеми суспільному життю, а їх освітлення автором — самобутнє, вистраждане і глибоке, вільне як від ілюстративності, так і від поганенького викривання, про яких глузливо писав Ф. Енгельс (див. К. Маркс і Ф. Енгельс, Про мистецтво, т. 1, 1967, с. 8—9), вважаючи таку Т. долею літераторів «дрібного калібру». У сучасній естетиці поняття Т. і тенденційності ідейно конкретизуються в принципі партійності мистецтва (див. Партійність ) .
