«Мистецтво для мистецтва», «чисте мистецтво», назва ряду естетичних концепцій, що затверджують самоцельность художньої творчості, незалежність мистецтва від політики і суспільних вимог. Як показав Р. Ст Плеханов, «схильність художників і людей, що живо цікавляться художньою творчістю, до мистецтва для мистецтва виникає на грунті безнадійного розладу їх з суспільним довкіллям» (Вибрані філософські твори, т. 5, 1958, с. 698). У різних умовах концепції «І. д. і.» різні як по своїх соціальних і ідеологічних витоках, так і по своєму об'єктивному сенсу. Н. Г. Чернишевський писав, що «застаріла» в його час думка про «І. д. і.», проте, «...імела сенс тоді, коли потрібно було доводити, що поет не повинен писати прекрасних од, не повинен спотворювати дійсності на догоду різним довільним і удаваним сентенціям» (Полн. собр. соч.(вигадування), т. 2 1949, с. 271).
Ідеї «І. д. і.» оформляються в теорію до середини 19 ст багато в чому як реакція на утилітаризм філософії Освіти і меркантилізм буржуазних суспільних стосунків. Сприймаючи всіх буд буржуазного життя як послідовне заперечення естетичного ідеалу, художники і теоретики мистецтва, що підтримують їх, прагнуть відтворити світ краси і всупереч дійсності, що і приводить їх часом до погляду на мистецтво як на якусь сферу самодовлеющего естетізма. У Франції доктрина «І. д. і.» набуває поширення ще в 30-і рр. 19 ст і найвиразніше виявляється в 50-і рр. у представників школи «парнасців» на чолі з Т. Готье; у Великобританії — в 60-і рр. 19 ст (А. Суїнберн; у 70-і рр. — В. Патер, в 80-і рр. — О. Уайльд). З кінця 19 ст концепції «І. д. і.» різкіше виявляють схильність до естетичності і підкреслену зневагу до етичних питань. Ідеї «І. д. і.» в сучасну епоху найчастіше входять складовою частиною в інших, часом еклектичні естетичні теорії.
В Росії гасло «І. д. і.» в середині 19 ст був полемічеськи протиставив натуральній школі, або «гогольовському напряму», тобто реалізму в мистецтві (А. В. Дружінін, С. С. Дудишкин, П. Ст Анненков, частково «молоді» слов'янофіли). Ідеї «І. д. і.» були піддані критиці російськими революційними демократами, що висунули принцип цивільного служіння мистецтва, надалі — Г. В. Плехановим і марксистською літературно-художньою критикою. Вказуючи на соціальні витоки різних варіантів «І. д. і.», марксизм кожного разу розкриває конкретно-історичний сенс їх протистояння суспільній активності і класовій боротьбі.
Мистецтво соціалістичного реалізму і близьких йому напрямів в зарубіжному мистецтві органічно, через свою природу несумісно з якими-небудь проявами «чистого мистецтва», байдужого до боротьби за соціальний прогрес, за комунізм. Марксистсько-ленінська естетика з категоричною непримиренністю відноситься до антигромадських тенденцій в мистецтві, будь то продукція так званого масового мистецтва або ж формалізму і «І. д. і.».
