Структура, сукупність стійких зв'язків об'єкту, що забезпечують його цілісність і тотожність самому собі, т, е. збереження основних властивостей при різних зовнішніх і внутрішніх змінах.
В ширшому, нестрогішому сенсі поняття С. уживалося в науковому і філософському ужитку досить давно (принаймні, з середніх століть) і виступало як один із способів визначення поняття форми (форма як С. організація вмісту). У строгому сенсі поняття С. вперше розвивається в хімії у зв'язку з виникненням в 19 ст теорії хімічної будови речовини. У 1890 австрійський психолог К. Еренфельс відкрив т.з. гештальткачества — перцептивні С., які відносяться до сприйманого об'єкту в цілому і не можуть бути пояснені з властивостей елементів (наприклад, властивості акорду в музиці; властивості мелодії, що зберігаються при транспозиції, тобто при зміні тональності). Це відкриття послужило поштовхом до вивчення самостійної ролі психічною С. (значний вклад внесла гештальтпсихология ) . В 20 ст аналіз структурних стосунків і зв'язків займає видне місце в дослідженнях мови, етнічних общностей, творів літератури і мистецтва, культури в цілому, внаслідок чого складаються специфічні прийоми і методи вивчення різних типів С. (див. Структуралізм, Структурна лінгвістика, Структуралізм в літературознавстві, Структурно-функціональний аналіз ) .
В сучасній науці поняття С. зазвичай співвідноситься з поняттями системи і організації . Хоча єдиної точки зору на співвідношення цих понять немає, проте в більшості випадків як найбільш широкого з них розглядають поняття системи, що характеризує всю безліч проявів деякого складного об'єкту (його елементи, будова, зв'язки, функції і т.д.); С. виражає лише те, що залишається стійким, відносно незмінним при різних перетвореннях системи; організація ж включає як структурні, так і динамічні характеристики системи, що забезпечують її направлене функціонування.
Істотна роль структурних зв'язків і стосунків приводить до того, що в цілому ряду наукових завдань вивчення С. виступає як головна проблема. Незрідка це дає привід неправомірний протиставляти С. об'єкту іншим його характеристикам (найчастіше — його історії) і, т. о., фактично абсолютизувати однобічний підхід до об'єкту. Насправді ж структурний і історичний підходи не виключають один одного, оскільки кожен з них орієнтує на дослідження особливого типа зв'язків. Тому, з одного боку, сповна правомірна постановка питання про самостійне вивчення для певної мети або С. об'єкту (наприклад, у ряді завдань екології, мовознавства, соціології), або його історії (коли безпосереднім предметом дослідження виступають процеси розвитку об'єкту). З іншого боку, структурне і історичне дослідження не розділені між собою принциповим бар'єром: вивчення С. на деякому етапі неминуче приводить до необхідності пізнання і законів її зміни, тобто історії даної С., а вивчення історії набуває строгий науковий характер лише постільки, поскільки в нім удається розкрити С. об'єкту, що розвивається, і С. самого процесу розвитку. Саме такий характер органічного взаємозв'язку історичного і структурного підходів носило вивчення К. Марксом законів історії суспільства.
Діалектичний матеріалізм розглядає категорію С. як одну з важливих в сучасному пізнанні, але що розкриває свій евристичний сенс лише в тісному зв'язку зі всією системою категорій діалектики.
Літ.: Свідерський Ст І., Про діалектику елементів і структури в об'єктивному світі і в пізнанні, М., 1962; Вальт Л. О., Співвідношення структури і елементів, «Питання філософії», 1963 №5; Овчинників Н. ф., Структура і симетрія, в кн.: Системні дослідження. Щорічник — 1969, М., 1969; Блауберг І. Ст, Юдін Е. Р., Становлення і суть системного підходу, М., 1973, гл.(глав) IV § 3.
