Саки, назва іраноязичних племен (переважно кочових) 1-го тис. до н.е.(наша ера) — перших століть н. е . В клинописних написах, у античних авторів, в китайських хроніках, в індійських і інших джерелах застосовувалося для позначення різних племен. (У античних джерелах С., як правило, відповідають скіфи . ) У древнеперсидських написах розрізняються три групи С.: З.-хаумаварга (у античних авторів — амюргиі), З.-тиграхауда («із загостреними шапками») і С., «які за морем» (тобто скіфи причорномор'я). У сучасній науковій літературі С. називалися древні племена північних і східних районів Середньої Азії, Казахстану, Східного Туркестану, на відміну від родинних їм массагетов Пріаралья і Закаспія і скіфів Північного причорномор'я. В кінці 6 — початку 5 вв.(століття) до н.е.(наша ера) частина С. була підкорена персидськими царями з династії Ахеменідов, платила їм податі і поставляла воїнів; у складі персидської армії С. брали участь в греко-персидських війнах (500—449) і несли гарнізонну службу в різних областях держави Ахеменідов. Основним заняттям С. було кочове скотарство; окремі групи їх переходили до осідлості. В середньоазіатських С. зароджувалося класове суспільство. У середовищі С. відбувалося різке соціально-майнове розшарування — сакськая аристократія зосереджувала в своїх руках значні багатства; в той же час велику роль продовжували грати родо-племінні стосунки. Біля середини 3 ст до н.е.(наша ера) група сакських племен вторглася в межі Парфії і зіграла значну роль в утворенні Парфянського царства, пізніше ці племена проникли в Дрангиану де і осіли, давши Дрангиане назва Сакастан («країна С.», сучасний Систан, Сейстан). В кінці 2 — 1-ій половині 1 вв.(століття) до н.е.(наша ера) С. проникли до Північної Індії. На території сучасної Середньої Азії, Афганістану, Пакистану і Північної Індії С. вже в перші століття н.е.(наша ера) були, очевидно, асимілюють місцевими народами і прийшлими кочовими племенами. У Східному Туркестані (Хотан) їх мова зберігався аж до 10 ст н.е.(наша ера) С. зіграли важливу роль в етногенезі народів Середньої Азії, Афганістану і Північного Індостану.
Пам'ятники культури С. відкриті радянськими археологами в південних районах Казахської РСР, Узбецькій РСР, в Киргизькій РСР і Таджицькій РСР.
У релігії С. велике місце займало верхнє божество, пов'язане з культом сонця. Для мистецтва С. характерні художні вироби, виконані в так званому скіфському звіриному стилі . У витоків середньоазіатського епосу знаходиться епос С.
Літ.: Бернштам А. Н., Історико-археологічні нариси Центрального Тянь-шаня і Паміро-яськраво-червона, М. — Л., 1952; Гафуров Би. Р., Таджики, М., 1972; Літвінський Би. А., Древні кочівники «Даху світу», М., 1972; Артамонов М. І., Скарби саків, М., 1973; Вишнєвська О. А., Культура сакських племен нізовьев Сирдарьї в VII—V вв.(століття) до н.е.(наша ера), М., 1973; Junge Т., Saka-studien, Lpz., 1939; Bailey Н. W., Languages of the Saka, в кн.: Handbuch der Orientalistik, Bd 4 — iranistik, Abschn. I — Linguistik, Leiden — Köln, 1958.
