Планк (Planck) Макс Карл Ернст Людвіг (23.4.1858, Киль, - 4.10.1947, Геттінген), німецький фізик-теоретик. Народився в сім'ї юриста. Вчився в Мюнхенському (1874—77) і Берлінському (1877—78) університетах; слухав лекції Р. Гельмгольца, Р. Кирхгофа . З 1880 приват-доцент Мюнхенського університету. Професор університетів в Килі (1885) і Берліні (1889). Член Берлінської АН(Академія наук) (1894, в 1912—43 її неодмінний секретар). Президент Суспільства імператора Вільгельма (з 1948 — Суспільство М. Планка). Під впливом робіт Р. Клаузіуса П. ще студентом захопився термодинамікою; його ранні дослідження присвячені уточненню понять ентропії і безповоротності, обгрунтуванню другого початку термодинаміки (докторська дисертація, 1879), застосуванню термодинаміки до физико-хімічних процесів, зокрема до дисоціації газів і до слабких розчинів (1883—88). На основі теорії електролітів Ст Нернсту П. обчислив різницю потенціалів двох електролітичних розчинів (1890). Найбільше значення мали роботи П. по термодинамічній теорії випромінювання, що привели його до напівемпіричного встановленню формули розподілу енергії в спектрі електромагнітного випромінювання абсолютно чорного тіла (Планка закон випромінювання ), яка доповіла ним на засіданні Берлінського фізичного суспільства; через 2 місяці (14 грудня 1900) П. продемонструвало виведення цієї формули, засноване на припущенні, що енергія осцилятора є ціле кратне величини hv, де v — частота випромінювання, а h — нова універсальна постійна, названа П. елементарним квантом дії (Планка постійна ). Пізніше за П. марно намагався включити h в схему класичних вистав. Введення цієї величини було початком епохи нової, квантової фізики. Подальші роботи П. присвячені розробці окремих аспектів теорії випромінювання, термодинаміки (обгрунтування принципу Ле Шателье — Брауна і ін.), релятивістської механіки і т.д. Важливе місце в науковій спадщині П. займають його монографії по основних розділах теоретичної фізики, що відрізняються завглибшки і ясністю викладу. У ряді статей і лекцій П. обговорював філософські і методологічні проблеми природознавства. Він різко критикував (з 1895) позитивістські переконання Ст Оствальда, Е. Маху і ін., а надалі неодноразово виступав проти фізичного індетермінізму, наполягаючи на тому, що визнання об'єктивності законів природи і принципу причинності є необхідною передумовою наукового знання. П.— член-кореспондент Петербурзької АН(Академія наук) (1913), почесний член АН(Академія наук) СРСР (1926), член Лондонського королев, суспільства (1926). Нобелівська премія (1918).
Соч.: Physikalische Abhandlungen und Vorträge, Bd 1—3, Braunschweig, 1958; у русявий.(російський) пер.(переведення)— Термодинаміка, Л.— М., 1925; Введення в теоретичну фізику, 2 видавництва, т.1—5, М.— Л., 1932—35; Теорія теплового випромінювання, Л.— М., 1935; Принцип збереження енергії, М.— Л., 1938; Єдність фізичної картини світу. Сб. статей, М., 1966.
Літ.: Макс Планк. Збірка до століття з дня народження. 1858—1958, М., 1958; Max Planck zur Feier seines 60. Geburtstages, «Die Naturwissenschaften» 1918, 6 Jg., H. 17; Hartmann H., Max Planck als Mensch und Denker, Fr./M.— B., 1964; Kretzschmar H., Max Planck als Philosoph, Munch.— Basel, 1967; Born М., Max Planck, 1858—1947, в збірці: Die Grobpen Deutschen, Bd 4, Ст, 1957, S. 214—26.
