Палеогеновая система (період), палеоген (від палео... і греч.(грецький) genos — народження, вік), сама древня система кайнозойської групи, відповідна першому періоду кайнозойської ери геологічної історії Землі, наступна за мелової і передуюча неогеновій системі. Назва П. с. запропоновано в 1866 німецьким геологом До. Науманом. Стратиграфічне вивчення П. с. почалося в районі Парижа, де були виділені місцеві яруси, визначені їх фації, палеогеографія і характер фауни. Радіогеологічними методами обчислений абсолютний вік нижньою (68 ± 2 млн. років) верхньою (25 ± 2 млн. років) кордонів П. с.
На території СРСР відкладення П. с. вивчалися російськими і радянськими геологами А. П. Павловим, А. Ст Нечаєвим, А. Д. Архангельським, Н. А. Соколовим, І. М. Губкиним і ін. Великий вклад у вивчення П. с. внесли також О. С. Вялов, І. А. Коробок, М. Ст Муратов, А. Л. Яншин. Палеонтологічне обгрунтування П. с. проведено Ст Ст Меннером, Р. Л. Меркліним, А. А. Борісяком, А. Н. Кріштофовічем, І. М. Покровськой і багатьма ін. За кордоном вивченням П. с. займалися: французькі учені А. Д. Орбіньі, А. Дюмон, А. Лаппаран, Р. Абрар, М. Косман і др.; італійські — Р. Фабіані, Ф. Сакко і др.; англійські — Дж. Престуїч; швейцарець — Р. М. Боллі; американські — В. Кларк, До. Ст Уївер, Ст Меллорі; японські — До. Хатаї М. Екояма; новозеландський — Г. Фінлей і ін.
Підрозділи. Відкладення П. с. підрозділяються на три відділи — палеоцен, еоцен, олігоцен. Подальше розділення на яруси і зони носить місцевий характер. У СРСР створена своя місцева ярусна шкала П. с. Для цього був вибраний безперервний розріз палеоцену і еоцену в Криму, кожна частина якого охарактеризована різними групами фауни (молюсками, великими і дрібними форамініферами, моховатками, морськими їжаками і т. д.). У стратотіпе були виділені окремі яруси. Олігоцен ще не вивчений в такій мірі. Радянські геологи розробили детальні стратиграфічні схеми для окремих областей поширення відкладень П. с. (див. схему ).
Загальна характеристика. В П. п. відбувалися крупні тектонічні рухи. У західній частині Північної і Південної Америки продовжувалося зростання гірських споруджень Кордільєрів і Анд (на С. до еоцену, на Ю. до олігоцену), довкола яких в предгірних прогинах накопичилися потужні вулканогенниє і теригенні товщі як морського, так і континентального походження. Між Європою і Африкою і в південній половині Азії існувала крупна геосинклінальная система, яка тягнулася від сучасних Піренєєв ка Бірми. У 2-ій половині П. п. в різних її частинах відбувалися складчастість і горотворення, що привело до виникнення двох ланцюгів гористих островів, що огинають з Ю. і С. Средіземноє море. Уздовж східної околиці Африки в П. п. виникла меридіональна система крупних грабенов — Східно-африканська зона розломів . По розломах, що обмежують її, відбувалися виявлення базальтової магми. На території Далекого Сходу розвивався Тихоокеанський геосинклінальний пояс . Окрім згаданих вище регіонів, прояви вулканізму відмічені в Малій Азії, на Балканському півострові, в Гренландії, на території Японії; у СРСР — в Закавказзі, Бадхизе, на північному Сході, Камчатці, в Примор'ї.
Палеогеновая трансгресія розвивалася в багатьох місцях Північної півкулі, досягнувши максимуму до кінця еоцену. До цього часу море затопило південну половину Східно-європейської платформи, Туранськую і Західно-сибірську плити, Закавказзю, Середню і Південну Європу, північ Африки і т. д. На початку
олігоцену сталися тектонічні рухи, що привели до регресії морить (за винятком Середньої Європи, Карібського моря, Мексиканської затоки і ін.). Олігоцен характеризувався посиленням континентальності клімату. У геосинклінальних басейнах формувався фліш, а з олігоцену — і морські моласси . В басейнах Середземномор'я відбувалося накопичення характерних для П. п. масивного нумуліта і лепідоциклінових вапняків. На платформах відкладалися карбонатні іли, глауконітовиє і кварцеві піски, опоки, трепели, спонголіти, а також глини. У олігоценових басейнах великого поширення набули темні глини з конкреціями мергеля, доломіту і анкеріта (див. Майкопська серія ) . На дні Атлантичного, Тихого і Індійського океанів накопичувалися карбонатні і, рідше, теригенні іли. Серед континентальних відкладень широко розвинені вугленосні осідання і червоноколірні глини.
Органічний світ. Наземна фауна П. с. різко відрізнялася від фауни крейдяного періоду. На початок П. п. вимерли багато груп плазунів (динозаври, ящери і морські ящери, що літають, — іхтіозаври, пліозаври). Існували групи амфібій, характерні для сучасної епохи. Серед риб найбільше значення мали костисті. У П. п. широкого поширення набули ссавці, які в палеоцені були представлені примітивними формами, з еоцену з'являються насекомоядниє, гризуни, примати, хижі копитні, хоботні, китоподібні і бузкові. В більшості випадків всі ці загони були представлені сімействами, пізніше вимерлими. Рослинний світ П. п. характеризувався переважанням покритосеменних рослин і був вже типовим для кайнофіта. Другою за значенням групою були голосеменниє. Протягом П. п. флора, яка вивчена не лише по листових відбитках і ін. крупним фрагментам рослин, але і детальніше по пилку і спорам, помітно еволюціонувала. У палеоцені і нижньому еоцені широкого розвитку досягли покритосеменниє рослини, неототожнені з сучасними таксонамі (надалі вимерлі). З середнього еоцену з'явилися представники сучасних пологів рослин, максимальний розвиток яких спостерігався в олігоцені.
Найбільше значення для розчленовування і кореляції розрізів палеогену мають залишки морських планктонних організмів (пелагічні форамініфери, наннопланктон, радіолярії, діатомеї і ін.), а також міоспори.
Біогеографічне районування. В П. п. намітилися контури сучасних зоогеографічних провінцій. У Австралії з кінця крейди розвивалася своєрідна фауна сумчастих і однопрохідних. На початку еоцену відокремилася Південна Америка, де розвивалася фауна сумчастих, неполнозубих, копитних і довгохвостих мавп.
Для морської фауни П. п. характерні великі форамініфери — нуммуліти, що досягали 10—12 см (французькі геологи навіть називали П. с. нумулітом). Досить широкий були поширені і дрібні форамініфери, і радіолярії. Велике поширення мали черв'яки, губки, двостулкові і брюхоногие молюски, остракоди, морські їжаки, морські лілії, моховатки, а в теплих морях також брахиоподи і корали. По складу морської фауни намітилися Атлантична і Тихоокеанська зоогеографічні провінції.
По міоспорам для початку П. п. Північної півкулі встановлено двох типів флори — з переважанням типів Normapolles (до З. від долини Єнісею) і з флорою Aquilapollenites (до Ст від Єнісею). Проте більше значення мала широтна зональність. У Північній півкулі виділилися дві флористчні провінції: північна — Гренландська (Сибір, Далекий Схід, територія США, Гренландія, Шпіцберген) — характеризується розвитком листопадних широколистяних рослин; південна (Західна Європа, Україна, Кавказ, Казахстан, південь Азії, території Мексики) — поширенням тропічної вологолюбної рослинності (пальми, лаври, бамбук, папороті), яка в олігоцені стає ксерофітною. У зв'язку з прогресуючим похолоданням клімату в олігоцені виразніше виявилася кліматична широтна зональність. До кінця олігоцену в південних районах СРСР вперше поширилася трав'яниста рослинність. У морях П. п. великий розвиток отримали діатомові водорості і кокколітофоріди (Україна, Поволжье, Західний Сибір).
Відкладення палеогенової системи в СРСР. На території СРСР осідання П. с. поширені вельми широко і представлені як в морських, так і в континентальних фаціях. На Карпатах розвинений фліш, а вище — потужна товща «менелітових» глин олігоцену. На території рівнинної України, південній частині Білорусії, в Литві, Ніжнем і Середньому Поволжье, Предкавказье і Северном Прікаспії відомі морські головним чином теригенні і крем'янисті утворення П. с., що частково виходять на поверхню. Деякі горизонти (сімферопольські вапняки нумуліта, альмінськие вапняки і ін.) складені карбонатними породами. Континентальні піски відомі на Українському кристалічному щиті, в Балтійській синеклізі, Дніпровсько-донецькій западині і до З. від Уралу. Відкладення П. с. на Кавказі відрізняються строкатістю фацій. Широко розвинений фліш і чорні глини олігоцену (майкопська товща), а до Закавказзі — вулканогенниє утворень. Значне поширення відкладення П. с. мають в Середній Азії і Казахстані. Морські теригенні і карбонатні серії розвинені на Мангишлаке, Устюрте, в Копетдаге, Каракумах і Кизилкуме, Північне Пріаралье, Ферганській і Таджицькій депресіях, а на Бадхизе до них приєднуються і вулканогенниє утворення. З кінця еоцену великого поширення набули континентальні головним чином теригенні осідання (Таджицька, Ферганська, Чу-Ілійськая, Зайсанськая депресії, Тургайський прогин і т. д.). У Західному Сибіру палеоцен і еоцен складені морськими серіями (теригенні осідання, збагачені Sio 2 ), а в олігоцені на В. Западно-Сибірськой рівнини відкладалися алювіальні, болотяні і озерні піски і глини. До Ст від Єнісею П. с. представлена континентальними осіданнями, в небагатьох місцях що збереглися від розмиву. На Сибірській платформі вони відомі в басейнах Ангари і Анабара, на кряжі Енісейськом. У Прібайкалье розвинені алювіальні утворення (р. Селенга). Вугленосні відкладення П. с. відмічені в западинах Якутії, Алтає-Саянськой області, у ряді западин Далекого Сходу, на Колимській низовині і на Новосибірських островах. Покривні галечникі П. с. розвинені на вододілах в дельті Олени, на північному Сході СРСР і т. д. Вулканогенниє серії П. с., що інколи досягають значної потужності, широко розвинені на Сихоте-Аліне, північному Сході СРСР (Омолонськая піднесеність і ін.) і серед морських відкладень П. с. Коряцького нагір'я, Камчатки, Командорських і Курильських островів. Морські теригенні відкладення П. с. до Ст від Західно-сибірської рівнини відомі на Новосибірських островах, Коряцькому нагір'ї (Анадиро-Пенжінськая депресія), на Камчатці і на Сахаліні, де вони чергуються з континентальними.
корисні копалини. Відкладення П. с. багаті корисними копалини. Поклади бурого вугілля приурочені до Європейської частини СРСР, Закавказзі, Далекого Сходу і ін. районам СРСР; за кордоном відомі на території ГДР(Німецька Демократична Республіка), ФРН(Федеральна Республіка Німеччини), США і Канади. Поклади нафти і газу є в Карпатах, на Кавказі, в Предкавказье, Середній Азії, на Ближньому і Середньому Сході, в Ельзасе, Каліфорнії, Венесуелі і ін. Великого значення набувають бітумінозні сланці (Карпати, Крим, Кавказ, Середня Азія). З П. с. зв'язані унікальні родовища янтару в Прибалтиці, а також в Дніпровсько-донецькій западині. Фосфоріти виявлені в Дніпровсько-донецькій западині, Поволжье, Тургайськом прогині (СРСР), а за кордоном — на території Тунісу, Алжіру, Марокко і ін. країн. Родовища марганцю пов'язані з олігоценовими відкладеннями на території СРСР (Україна, Закавказзя, Мангишлак). Осадовий залізняк поширений в Тургайськом прогині Західно-сибірській рівнині, Зайсанськой улоговині. Крім того, з П. с. зв'язані родовища бокситів (на території СРСР — Україна, Казахстан; за кордоном — на території США, Індії), діатомітов (Поволжье, Західний Сибір), калійних солей (Ельзас, територія Іспанії) і ін. корисних копалини.
Літ.: Архангельський А. Д., Геологічна будова і геологічна історія СРСР, 4 видавництва, т. 2, М.— Л., 1948; Страхів Н. М., Основи історичної геології, ч. 2, М.— Л., 1948; Жінью М., Стратиграфічна геологія, пер.(переведення) з франц.(французький), М., 1952; Заклінськая Е. Д., Позднемеловиє і раннепалеогеновиє флори (за палінологичеським даними), М., 1970 (Тр. Геологічного інституту АН(Академія наук) СРСР, ст 208); Геологічна будова СРСР, т. 1, М., 1968; Шухерт Ч., Палеогеографічний атлас Північної Америки, пер.(переведення) з англ.(англійський), М., 1957; Harrington Н. J., Paleogeographic development of South America, «Bulletin of the American Association of the Petroleum Geologists», 1962, v. 46 № 10.
