Орфографія (греч. orthographía, від orthós — правильний і gráphõ — пишу), правопис, система правив, що визначають одноманітність способів передачі мови (слів і граматичних форм) на листі. Суспільна функція О. виявляється в тому, що одноманітне написання слів, незалежно від індивідуальних і діалектних особливостей вимови, полегшує користування письмовою мовою. Правила О. включають вибір способів буквеного позначення фонем і слів, а також вживання заголовних букв, перенесення слів, їх роздільне, злите або напівзлите написання і ін. У ідеальному буквено-звуковому листі кожній фонемі відповідає одна буква і навпаки. Проте спостерігаються порушення цієї відповідності: буква позначає різні фонеми (англійське з — [s] або [k]); фонема позначається різно (німецьке [f] позначається f, ph, v); буква позначає поєднання фонем (російське «я» — [j] + [a]); фонема позначається поєднанням букв ([ш] — німецьке sch, польське sz); буква не позначає фонеми (іспанське h); фонема не має вираження (голосні в арабському листі). У деяких мовах ці розбіжності особливо великі (англійський, французький, ірландський, Тибет, бенгальський).
Питання про О. виникає при нагоді вибору між синонімічними написаннями, який регулюється різними принципами О. Основной принцип буквено-звукового листа — фонемний, при якому фонеми зображаються відповідно до правил алфавіту (російське «трава», «трави»). До нього примикає фонетичний принцип (буква відповідає реально вимовному звуку: написання російських приставок раз-/рас- і т.п.). Ін.(Древн) принципи характеризуються розбіжністю між написанням і фонемним або звуковим складом слова. Графічний принцип виявляється в перевазі або недопущенні певних поєднань букв (жі, ши, замість жи, ши в російському яз.(мова); неможливість е перед здвоєною приголосною у французькій мові); морфологічний полягає в єдиному зображенні морфем, не дивлячись на відмінності звучання (Європа — пан'европейський); етимологічний відображає написання мови, з якої запозичено слово (російське «колектив» від латинського «collectivus»), або більш древній стан мови («сьогодні» з «сього дьн»); традиційний зберігає віджилі, незрідка помилкові, написання («свідок» замість «сведетель»); диференціюючий служить розрізненню омонімів (французьке ou — «або», оù — «де»). Залежно від розуміння фонеми характерні для російського О. написання, що уніфікують подобу слова при відмінності у вимові («вода» як «води», «рік» як «рочок», «річний» і т.п.), розглядаються як фонемні або як морфологічні. О. будь-якої мови характеризується певним співвідношенням вказаних принципів. Правила О. пов'язані з граматичною будовою мови, розрізняючи на листі граматичної форми (у російському слові «ріж» ь вказує на імператив, у французькій мові розрізняються співпадаючі у вимові форми числа, роду, особи: aimé — aimées; je parle, tu parles).
Історія О. пов'язана з історією писемності на даній мові. Для багатьох мов з тривалою письмовою традицією (наприклад, російський) і особливо тих, що стихійно пристосовували алфавіт іншої мови (багато західно-європейських мов, що використовують латинський лист), в історії О. можна виділити 3 періоди: 1) відсутність уніфікованих правил О.; 2) первинна фіксація правил О. у зв'язку із загальною нормалізацією літературної мови (у Європі в 16—19 вв.(століття)). Велику роль у виробленні правил О. зіграло книгодрукування Пізніше вирішальну роль в її формуванні (якщо не було офіційних правил) придбали авторитетні словники і граматики; 3) вдосконалення О. Во 2-ій половині 19 ст у зв'язку з введенням загального обов'язкового вчення встало питання про реформу О., який в багатьох країнах перетворився на серйозну соціальну проблему. У 20 ст у ряді мов проводяться реформи О., які ставлять дві мету: вдосконалення графічні системи мови (виключення дублюючих букв, введення бракуючих букв або діакритичних знаків), вдосконалення власне орфографічних правил (зазвичай традиційні і етимологічні написання замінюються фонемними і морфологічними, а також фонетичними, упорядковуються морфологічні написання). Для младопісьменних мов особливої важливості набуває удосконалення алфавіту, а з власне орфографічних правил — написання запозичених слів.
В 1918 була проведена перша в історії російська О. реформа, що виключила букви «», «», «i», «v» і що змінила ряд правил написання (головним чином на користь фонетичного принципу). Основним зведенням по сучасній російській О. є «Правила російської орфографії і пунктуації» (1956).
Літ.: Грот Я. До., Російський правопис, 22 видавництва, СП(Збори постанов) Би, 1916; Бодуен де Куртене І. А., Про відношення російського листа до російської мови, СП(Збори постанов) Би, 1912; Шапіро А. Б., Російський правопис, 2 видавництва, М., 1961; Панів М. Ст, І все-таки вона хороша!, М., 1964; Іванова Ст Ф., Сучасна російська мова. Графіка і орфографія, М., 1966; Огляд пропозицій по удосконаленню російської орфографії (18—20 вв.(століття)), М., 1965; Etudes de linguistique appliquee. Orthographe et systеme d''еcriture. Nouv. sér. 8, P., 1972.
