Орфоепія (греч. orthoépeia, від orthós — правильний і épos — мова), сукупність норм національної мови, що забезпечують єдність його звукового оформлення. Одноманітність звукового оформлення усної мови сприяє (як і орфографія ) швидкому і легкому мовному спілкуванню. Поняття О. включає в себе вимова і норми суперсегментної фонетики (наголос, тон і пр.). Вимова охоплює фонетичну систему мови, тобто склад фонем, їх якість і реалізацію в певних умовах, а також звукове оформлення окремих слів і граматичних форм (наприклад, пл [а] тиша, а не пл [о] тиша, [ш] то, бо). Значення норм суперсегментної фонетики для О. різне в різних мовах. Наприклад, для російської мови має велике значення наголос, пов'язаний з утворенням граматичних форм. Деякі учені до складу О. включають утворення варіантних граматичних форм (наприклад, «трактори» або «трактори»). О. складається історично разом з формуванням національної мови, коли розвиваються різні форми публічної мови і збільшується питома вага усної мови в житті суспільства. При цьому в різних національних мовах і в різні епохи міра строгості і одноманітності норм О. і їх соціолінгвістичне значення вельми різні. Правила О. мають свою тривалу історію і складаються як норми національної мови зазвичай пізно. Норми О. російської мови склалися в своїх найважливіших межах ще в 1-ій половині 17 ст як норми московського говору, які лише у міру розвитку і зміцнення національної мови стали набувати характеру національних норм. Остаточно вони склалися в 2-ій половині 19 ст, хоча у ряді випадків були коливання. Що існували до Октбрьськой революції 1917 норм О. в основному збереглися; змінилися лише деякі приватні правила, зменшилася асимілятивна м'якість ([д] ве, [з] вір поряд з [д ь ] ве, [з ь ] вір), вимова зближувалася у ряді меж з написанням. Велике значення в розвитку О. мав театр, культивуючий норми О. в найбільш чистому вигляді. Сценічна мова в багатьох мовах є основою орфоепічних норм. Значення О. зростає з розвитком звукового кіно, радіо, телебачення.
Літ.: Ушаков Д. Н., Російська орфоепія і її завдання, в кн.: Російська мова, ст 3, Л., 1928; Щерба Л. Ст, Про норми зразкової російської вимови, «Російська мова в школі», 1936 №5; його ж, Фонетика французької мови, Л., 1939; Винокур Р., Російська сценічна вимова, М., 1948; Аванесов Р. І., Російська літературна вимова, 5 видавництво, М., 1972; Російська літературна вимова і наголос. Словник-довідник, М., 1959;. Siebs Th., Deutsche Bühnenaussprache-Hochsprache, 14 Aufl., Köln, 1927; Grammont М., Traite pratique de prononciation française, 9 ed, P., 1938;. Jones D., An outline of English phonetics, 9 ed., Camb., 1960; його ж, An English pronouncing dictionary, 10 ed., L., 1955; Michaelis H. et Passy P., Dictionnaire phonétique de la langue française, 2 éd., Hannover — B. — P., 1914; Viëtor W., Deutsches Aussprachewörterbuch, 3 Aufl., Lpz., 1921.
