Нейронна теорія, теорія контакту, що стверджує, що нервова система побудована з відособлених, контактуючих між собою кліток — нейронів, що зберігають генетичну, морфологічну і функціональну індивідуальність. Н. т. розглядає нервову діяльність як результат взаємодії сукупності нейронів. Цій виставі в кінці 19 — початку 20 вв.(століття) протистояла теорія контінуїтета, що вважала, що клітинна речовина одного нейрона переходить в речовину іншого без перерви, завдяки чому відростки нервових клітин утворюють єдину плазматичну мережу. Прибічники цієї теорії (угорський учений І. Апаті, німецький, — А. Бете і ін.) вважали, що цитоплазматичну безперервність нервової тканини забезпечують нейрофібрили . Переконливі факти на користь Н. т. були отримані С. Рамон-і-Кахалем, А. А. Заварзіним, Би. І. Лаврентьевим і ін. при вивченні мікроскопічної будови нервової системи, її ембріонального розвитку, а також дегенерації і регенерації нейронів. Нині в світлі електрофізіологічних і електронномікроськопічеських даних правильність Н. т. не викликає сумнівів. Нервова система у всіх організмів, включаючи нижчі, утворена відособленими нейронами, що взаємодіють в місцях контакту, які мають складну будову і називаються синапсами . Відступи від цього загального принципу рідкі. Функціональна відособленість нейронів може втрачатися при синхронному збудженні групи нейронів (наприклад, в центрі, що іннервує електричні органи риб). У кальмарів наявність гігантських аксонів пояснюється плазматичним злиттям відростків декількох нейронів, що втратили морфологічну відособленість.
