література Яванця , сама древня і одна з найбільш багатих літератур Індонезії (див. Індонезія, розділ Література), створена на мові яванця . Формувалася на основі місцевого фольклору і староіндійського епосу. Старий пам'ятник на мові каві — збори правил віршування «Чан дакарана» (близько 778), на основі яких створювалися поеми-какавіни. До 10—12 вв.(століття) відносяться прозаїчні перекази пуран, буддійських трактатів, багатьох книг «Маха-бхарати». Відштовхуючись від індійських сюжетів, придворні поети створювали оригінальні твори, дія яких переносилася на Яву: «Весілля Арджуни» (1035) Канви, «Креснаяна» (1104) Трігуни і ін. Чисто яванцем твором вважається поема «Арджунавіджая» (14 ст) Тантулара. У поемі «Нагаракертагама» (1365) Прапанчи вперше дані історичні відомості і опис життя яванців. В період існування на Яві імперії Маджапахит (1293 — близько 1520) висувалася література і на среднеяванськом мові, що спиралася на фольклор: прозаїчний трактат космогонії «Тантупангеларан», історичне віддання «Чалоп Аранг», псевдохроніка «Параратон». У поезії переважала споконвічно яванця просодія мачапат. Значне місце зайняв романний епос (поеми про Панджі і Дамару Вулане). Іслам, що затвердився на Яві в 16—17 вв.(століття), приніс агіографічну літературу про пророка Мухаммеді, Аміре Хамзахе, мусульманських подвижниках яванців і творів на арабські і персидські сюжети. На початку 17 ст складена прозаїчна історична хроніка «Бабад Танах Джаві». Положення ортодоксального і єретичного суфізму, що зляться з містичними концепціями яванців, отримали віддзеркалення у філософських поемах — сулуках. Нестійка політична ситуація на Яві в 16—17 вв.(століття) сприяла поширенню в літературі месіанських концепцій, а також оповідей про справедливих правителів. Проте виявлялися і реалістичні межі (поема «Проночитро», кінець 17 ст). У фантастичній псевдохроніці «Барон Сакендар» висміюється Голландська компанія (1602—1799) Ост-індськая, що встановила торгівельну монополію на островах Малайського архіпелагу. 2-я половина 18 ст — 1-я половина 19 ст — останній період в розвитку класичної Я. л., іменований «відродженням яванця», для якого характерна «втеча в минуле»; на мову яванця були перекладені майже вся древнеяванськая література і багато творів літератур яванця і малайської 16—17 вв.(століття) Виділяються ліріко-філософські поеми: «Китаб вічара керас» Ясодіпуро (розум. 1842), «Джоко Лоданг» і «Колотідо» Ронгговарсито (1802—74).
В кінці 19 ст поширення книгодрукування і преси на мові яванця сприяло оновленню Я. л. Значно зросла питома вага прозаїчних творів — багаточисельні освітні брошури, книги про подорожі, дидактичні повісті, переважно на фольклорні сюжети. На початку 20 ст великий внесок у розвиток Я. л. внесли педагог, просвітитель і письменник Падмосусастро (1840—1923), письменники Мартоарджоно Віроатмоджо, а також письменники, що співробітничали в офіційному видавництві Балей Пустака. З різкою критикою аристократії яванця і колоніальних порядків виступили письменники — учасники національного руху — Мазко Картодікромо (1872—1932) і Йосовідагдо (1888—1958). Зароджується нова поезія (Інтойо і ін.). З 2-ої чверті 20 ст і особливо після проголошення незалежності Індонезії (1945) багато літераторів яванців стали писати на індонезійській мові . Найбільш поширеним жанром сучасної Я. л. є новела, що публікується в періодиці; нечисленні романи носять в основному побутовий характер (Т. Сурото, А. Саєрозі і ін.).
Літ . див.(дивися) при ст. Індонезія, розділ Література.
