Закономірність суспільна, об'єктивно існуючий зв'язок явищ суспільному життю або етапів історичного процесу, що повторюється, істотна, що характеризує поступальний розвиток історії.
В домарксистській філософії і соціології окремі мислителі приходили до ідеї закономірного характеру історичного процесу (Арістотель, ідея детермінізму в історії французького філософа Ж. Бодена, теорія історичного круговороту італійського мислителя Дж. Віко, географічний детермінізм французького філософа Ш. Монтеськье, французький філософ Же. Кондорсе, німецький мислитель І. Р. Гердер). Французький матеріалізм, хоча і стояв в цілому на ідеалістичних позиціях в поясненні історії, в своєрідній формі також підійшов до визнання З. о. У 19 ст проблеми З. о. розроблялися в працях французьких істориків епохи Реставрації (О. Тьеррі, Ф. Мінье, Ф. Гизо). Величезне значення для розвитку ідеї З. о. мали погляди Р. Гегеля, який, по вираженню Ф. Енгельса «... перший намагався показати розвиток, внутрішній зв'язок історії...» (Маркс До. і Енгельс Ф., Соч., 2 видавництва, т. 13, с. 496). До розуміння закономірного характеру історії прийшов А. Сіно-Симон; теорію трьох стадій історичного розвитку дав засновник позитивізму О. Конт (Франція).
Наукове рішення питання о З. о. було дане вперше з позицій матеріалістичного розуміння історії. Виділення виробничих стосунків як первинних і матеріальних дозволило застосувати критерій повторюваності до явищ історії. Це з'явилося умовою відкриття З. о. Як встановив марксизм, в суспільному житті дія законів виявляється у вигляді тенденцій, тобто закони визначають основну лінію розвитку суспільства, не охоплюючи і не зумовлюючи безлічі випадковостей і відхилень; саме через ці випадковості і відхилення необхідність пробиває собі дорогу як закон. У історії тому мають місце як динамічні, так і статистичні закономірності. У застосуванні до масових суспільних явищ доречно говорити про статистичну закономірність, що допускає індивідуальні відхилення, через які прокладає собі дорогу тенденція. Якщо ж розглянути загальну лінію історичного розвитку, то що виражає її загальносоціологічну закономірність виступає як динамічна. Критерієм для виділення загального і такого, що повторюється в історії служить перш за все поняття суспільно-економічної формації. Марксизм відкидає неокантіанськоє заперечення повторюваності в суспільних явищах і в той же час не абсолютизує повторюваності. Наявність загальних З. о. передбачає своєрідність розвитку окремих країн і народів, проходящих схожі етапи розвитку. Закономірний характер історії означає також поступальний характер її розвитку, пов'язаний з ідеєю прогресу .
Відкриття З. о. дозволило представити розвиток суспільства як природно-історичний процес. Закони розвитку суспільства є закони виключно діяльності людей, а не щось зовнішнє по відношенню до неї. Відкидаючи фаталізм і волюнтаризм в рішенні питання про співвідношення об'єктивних законів історії і свідомої діяльності людей, марксизм виходить з того, що люди самі творять свою історію при матеріальних і духовних передумовах, успадкованих від попередніх поколінь, і певних обставинах. Але, спираючись на об'єктивно існуючу З. о., вони знаходять в самій дійсності джерела і сили для її перетворення, тобто діють активно.
В історії існують закони різної міри спільності: загальносоціологічні, такі, що виявляються на всіх етапах людської історії (наприклад, закон відповідності виробничих стосунків характеру і рівню розвитку продуктивних сил); закони, що діють в певній групі формацій (наприклад, закони класової боротьби в умовах антагоністичних суспільств); закони, властиві лише окремим формаціям (наприклад, закон планомірного, пропорційного розвитку в умовах соціалізму).
Визнання З. о. в марксизмі означає також і можливість її пізнання. В порівнянні з пізнанням законів природи тут має місце ряд специфічних меж, зокрема пізнання З. о. залежить від міри зрілості суспільних стосунків, воно більшою мірою пов'язане з інтересами певних класів. У самому методі пізнання існує ряд особливостей; у меншій мірі, чим в природознавстві, можливий експеримент і тому значительна роль теоретичних методів пізнання. Проте з розвитком засобів пізнання в область суспільних наук все активніше проникають точні методи дослідження. Особливо велика роль змістовного якісного аналізу соціальних об'єктів, особливого дослідження вимагає питання про умови і кордони формалізації і т. д. Тому марксизм виступає проти позитивістської традиції механічного перенесення засобів кількісного аналізу з області природознавства в область суспільних наук.
Пізнання законів суспільного розвитку відкриває можливість їх використання в практичній діяльності людей. В умовах антагоністичних суспільств використання З. о. пов'язане з боротьбою класів. У соціалістичному суспільстві виникають умови для свідомого використання об'єктивних законів історії: тут змінюється співвідношення стихійності і свідомості в суспільному розвитку, зростає можливість наукового управління суспільними процесами. Ця можливість використовується комуністичною партією для вироблення науково обгрунтованої політики розвитку всіх сфер суспільства, для передбачення тенденцій і напряму суспільного розвитку.
Питання о З. о. є одним з гострих питань боротьби марксистської і буржуазної ідеологій. Марксистській позиції в питанні о З. о., підтверджуваною ходом історичного розвитку, протистоїть ряд перебігу буржуазної філософії і соціології, характерною межею якого є або відмова від визнання З. о., або відмова від можливості її пізнання і використання. Позиція суспільної науки відносно З. о. кінець кінцем неминуче пов'язана з класовою позицією. Визнання З. о. в марксизмі є теоретичною основою вчення про закономірний характер соціалістичної революції, про неминучість торжества комунізму.
Літ.: Маркс До., Капітал, т. 1, Маркс До. і Енгельс Ф., Соч., 2 видавництва, т. 23, с. 8—20; його ж, До критики політичній економії, там же, т. 13; його ж, [Лист] П. Ст Анненкову, 28 грудня 1846, там же, т. 27; Енгельс Ф., Л. Фейербах і кінець класичної німецької філософії, розділ 4, там же, т. 21; його ж, Анті-Дюрінг, там же, т. 20, с. 16—32, 267—96; його ж, [Листи] Ф. А. Ланге, 29 березня 1865, там же, т. 31, І. Блоху, 21[22] вересня 1890, там же, т. 37, До. Шмідту, 5 серпня 1890, там же, До. Шмідту, 12 березня 1895, там же, т. 39, Ст Боргиусу, 25 січня 1894, там же; Ленін В. І., Що таке «друзі народу» і як вони воюють проти соціал-демократів, Полн. собр. соч.(вигадування), 5 видавництво, t.1; його ж. Матеріалізм і емпіріокритицизм, там же, т. 18, гл.(глав) 6; його ж, Карл Маркс, там же, т. 26; Плеханов Р. Ст, До питання про розвиток моністичного погляду на історію, Ізбр. філософські твори, т. 1, М., 1956; Асмус Ст Ф., Маркс і буржуазний історизм, М. — Л., 1933; Кон І. С., Філософський ідеалізм і криза буржуазної історичної думки, М., 1959; Глезерман Р. Е., Про закони суспільного розвитку, М., 1960; Popper До. R., Misère del’historicisme, P., 1956; Aron R., Les désillusions du progrès, P., 1969.
