Загальна конфедерація праці Франції (ВКТ; Confédération générale du travail), національний профспілковий центр Франції. Заснований в 1895. З моменту свого виникнення ВКТ встала на позиції класової боротьби, проголосивши кінцевою метою знищення капіталізму. Проте на початку 20 ст в ній запанував вплив анархо-синдикалістської течії, що знайшло найбільш яскравий прояв в так званій Амьенськой хартії . Після 1-ої світової війни 1914—18 усередині ВКТ склалося революційне крило на чолі с П. Семаром і Г. Монмуссо. У 1921 керівництво реформіста ВКТ на чолі с Л. Жуо пішло на розкол ВКТ, з неї були виключені революційні профспілки, які утворили в 1922 Унітарну загальну конфедерацію праці (УВКТ). У 1936, в умовах потужного антифашистського руху і утворення Народного фронту у Франції, рядові члени ВКТ добилися об'єднувального з'їзду в Тулузе. Єдина ВКТ, в керівництво якої від колишньої УВКТ увійшов Би. Фрашон, успішно боролася за здійснення програми Народного фронту. У 1939 крило реформіста ВКТ на чолі з Жуо організувало другий розкол ВКТ виключивши з неї прогресивні профспілки. У роки німецько-фашистської окупації Франції (1940—44) ВКТ знаходилася на нелегальному положенні. У 1944 єдина ВКТ була офіційно відновлена. ВКТ з'явилася одним з організаторів Усесвітній федерації профспілок (1945). У 1947 реформісти на чолі з Жуо втретє викликали розкол ВКТ і створили в 1948 розкольницький профцентр «ВКТ-форс уврієр».
ВКТ виступає за єдність робочого класу, за поліпшення його положення, за демократичні свободи і світ.
У ВКТ входить 40 галузевих федерацій і 95 департаментських об'єднань профспілок (1971). Вона налічує близько 2,4 млн. членів (1971). Керівні органи ВКТ: з'їзд (скликається раз в 2 роки), Національний конфедеральний комітет, Адміністративна комісія і Бюро. Генеральний секретар — Жорж Сеги (вибраний в 1967). Центральні друкарські органи — «Ві уврієр» («La Vie Ouvrière») і «Пепль»(«Le Peuple»).
Літ.: Брюа Ж. і Піоло М., Нариси історії Загальної конфедерації праці Франції, пер.(переведення) з франц.(французький), М., 1959; Ефімова А. Л., Робочий і профспілковий рух у Франції після другої світової війни (1945—1953), [М.], 1954.
