Італійська комуністична партія
 
а б в г д е ж з и й к л м н о п р с т у ф х ц ч ш щ ъ ы ь э ю я
 

Італійська комуністична партія

Італійська комуністична партія (ІКП; Partito Comunista Italiano — PCI), заснована 21 січня 1921 на з'їзді в Ліворно лівими революційними групами Італійській соціалістичній партії (ІСП). До 1943 носила назву Комуністична партія Італії, була італійською секцією Комуністичного інтернаціоналу. Найбільш зрілою в ідеологічному відношенні групою, що увійшла до складу ІКП, була група «Ордіне нуово» на чолі з А. Грамши (м. Турін). Проте переважаючу роль в ІКП в перші роки її існування грала сектантська течія на чолі з А. Бордігой . Позиції бордігистов заважали партії придбати широкий вплив на маси утрудняли співпрацю з іншими лівими силами для боротьби проти фашизму, що поступав. За сприяння Комінтерну в 1923—1924 керівництво ІКП було оновлено. Нове керівне ядро (А. Грамши, П. Тольятті, М. Ськоччимарро, В. Террачині і ін.) провело дискусію про завданнях і тактику ІКП, що сприяла подоланню сектантських бордігистських поглядів, 3-й з'їзд ІКП (1926), що позначив перелом в італійському комуністичному русі, запропонував тактику, засновану на мобілізації всіх шарів трудящих на боротьбу проти фашизму. Основним гаслом партії став заклик до єдності — робочого класу, робітників і селян, Півночі і Півдня, всього народу Італії.

загрузка...

  В період відкритої фашистської диктатури (1926—43) після розпуску всіх політичних партій ІКП була єдиною партією Італії, яка продовжила антифашистську діяльність не лише в еміграції, але і усередині країни, спираючись на свою нелегальну пресу і мережу підпільних організацій. Комуністи відновили в еміграції і в підпіллі профспілкові організації. Багато лідерів ІКП піддалися репресіям. Після арешту Грамши (1926) керівником партії став П. Тольятті. У 1934 в Парижі був підписаний пакт про єдність дій між ІКП і ІСП який потім поновлювався і проіснував до 1956. ІКП активно боролася за здійснення лінії 7-го конгресу Комінтерну на створення єдиного фронту робочого класу і інших трудящих проти фашизму і загрози світової війни. В період антифашистської війни в Іспанії (1936—39) тисячі італійських комуністів билися у складі Інтернаціональних бригад проти іспанських фашистів і італо-німецьких фашистських інтервентів. В цей час комуністи встановили співпрацю не лише з італійськими соціалістами, але і з демократичними групами «Джустіция е Ліберта» . У 1937—38 ІКП розробила нову програму боротьби за соціалізм — боротьби за прогресивну демократію, що спирається на робочий клас і покликану ліквідовувати панування монополій і поміщиків, провести націоналізацію крупної промисловості передати землю селянам. Ця програма лягла в основу програм партій лівого крила антифашистського фронту Опору, що склався в період 2-ої світової війни 1939—45.

  В ході війни ІКП усе більш активізувала свою роботу в антифашистському підпіллі. З її участю в кінці 1942 в Туріні був створений перший Комітет національного звільнення, за зразком якого надалі створювалися комітети в ін. містах Італії. Після краху італійського фашизму (липень 1943) і окупації Італії німецько-фашистськими військами комуністи були найбільш активною ведучою силоміць партизанського руху, що розвернувся в 1943—45. Політика комуністів допомогла об'єднанню всіх сил італійських антифашистів.

  Комуністи і соціалісти увійшли до уряду Бадольо, створеного в 1944 на звільненій території.

  Після звільнення Італії (1945) ІКП узяла курс на перетворення своєї партії в масову, міцно пов'язану зі всіма шарами трудящих. Чисельність ІКП різко зросла (почало 1943 — 15 тис. членів, кінець 1945 — 1700 тис. членів).

  5-й з'їзд ІКП (грудень 1945 — січень 1946) висунув конкретну програму боротьби за демократичне відродження (націоналізація монополій, аграрна реформа, розвиток кооперації, демократична республіка і так далі) при збереженні антифашистської єдності і керівної ролі робочого класу.

  ІКП спільно з ін. лівими силами добилася встановлення в Італії республіки (1946) з відносно широкою буржуазною демократією, зокрема вона добилася включення в конституцію 1947 демократичних програмних положень партій Опору. Це дало можливість вести боротьбу за глибокі демократичні перетворення на основі конституції. З переходом монополістичної буржуазії в настання на демократичні завоювання трудящих комуністи і соціалісти в травні 1947 були видалені з уряду. Спроби реакції застосувати проти ІКП пряме насильство були відбиті: у зв'язку із замахом на життя П. Тольятті (14 липня 1948) Італію охопив загальний страйк (14—16 липня), що продемонстрував високий авторитет ІКП в народних масах.

  Знаходячись в опозиції, ІКП разом з ІСП очолила масовий рух робітників проти безробіття, за підвищення життєвого рівня, селян — за землю, за ліквідацію напівфеодальних стосунків в селі, всіх трудящих, — за мир, за збереження і розширення позицій демократичних сил в країні.

  В 50-х рр. в Італії, в результаті високої економічної кон'юнктури і деякого підвищення життєвого рівня трудящих, в робочому русі, в першу чергу в ІСП, поширилися опортуністичні ілюзії і ревізіоністські настрої. У вересні 1956 ІСП розірвала пакт про єдність дій з ІКП. Деякі ревізіоністські виступи мали місце і в ІКП. Проте нові соціально-економічні умови створювали і сприятливі можливості для переходу робочого класу в настання. Цю можливість відзначив 8-й з'їзд ІКП (1956), що розробив стратегічну лінію боротьби комуністів за соціалізм в Італії в сучасних умовах. З'їзд вказав, що, розгортаючи масовий рух за корінні демократичні і соціалістичні перетворення, ІКП прагне залучати до союзу з робітником класом усе більш широкі верстви населення; вириваючи в правлячого класу все нові економічні і політичні позиції, демократичні сили в запеклій боротьбі готують вирішальну перевагу для остаточного усунення від влади монополістичної буржуазії; у теж час кожна з гострих політичних криз, що виникають в ході боротьби, може породити спроби правлячих кругів вдатися до озброєного насильства, проте чим ширше союз народних сил, тим упевненіше вони можуть зірвати ці спроби. Ета основна лінія 8-го з'їзду була розвинена і конкретизована в подальшій теоретичній і практичній роботі партії. Слідуючи цій лінії, комуністи в союзі з ін. лівими силами зірвали (липень 1960) спробу уряду Тамброні зробити реакційний переворот. Після освіти в 1962 урядовій коаліції так званого «лівого центру» з участю з 1963 соціалістів ІКП прагнула підтримати все позитивне в діяльності цього уряду і одночасно різко критикувала обмеженість буржуазного реформіста «льовоцентрізма». З кінця 1964, коли програму уряду по суті справи втратило демократичного вмісту, ІКП повела проти нього пряму боротьбу. Вплив ІКП безперервно зростав: на парламентських виборах 1963 вона зібрала понад 25% голосів, на виборах 1968 — 26,9%, а на виборах 1972 — 27,2%.

  ІКП продовжувала розвиток своїх тактичних позицій на 11-м-коді (1966) і на 12-м-коді з'їздах (1969). На них було висунуто гасло створення нової демократичної більшості, яка охоплювала б всі демократичні сили, — від комуністів до лівих католицьких кругів, 12-й з'їзд ІКП підкреслив можливість розвитку в класовій боротьбі нових форм демократії і самоврядності мас, що закріплюють завоювання трудящих і сприяючих їх новому просуванню вперед.

  Делегації ІКП брали участь в міжнародних Нарадах комуністичних і робочих партій в Москві в 1957, 1960 і 1969; ІКП схвалила роботу цих Нарад.

  13-й з'їзд ІКП (1972) висунув завдання боротьби за уряд демократичного повороту, проти політики монополій і спроб украй правих сил укріпити свої позиції. ІКП рішуче виступила проти сформованого в 1972 правоцентристські уряди.

  На 8—12-м-коді з'їздах ІКП приймала Тези — програми дії партії на найближчий період. На 13-м-код з'їзді ІКП були прийняті розгорнута політична резолюція і передвиборна програма. У 1972 ряди ІКП поповнилися членами що самораспустівшейся Італійській соціалістичній партії пролетарської єдності . Організаційний принцип побудови ІКП — демократичний централізм. Статут дещо змінювався кожним з'їздом. Партійні квитки обмінюються раз на рік. Голова партії Л. Лонго, генеральний секретар Е. Берлянгуер. У 1969 ІКП об'єднувала 1503 тис. членів, в 1972 — близько 1600 тис. членів ЦО(центральний орган) ІКП — газета «Уніта» («L''unita»).

  З'їзди Італійської комуністичної партії: 1-й з'їзд — 21 січня 1921, Ліворно; 2-й з'їзд — 20—24 березня 1922, Рим; 3-й з'їзд — 21 січня 1926, Ліон (Франція); 4-й з'їзд — березень — квітень 1931, Кельн — Дюсельдорф (Німеччина); 5-й з'їзд — 29 грудня 1945 — 6 січня 1946, Рим; 6-й з'їзд — 5—10 січня 1948, Мілан; 7-й з'їзд — 3—8 квітня 1951, Рим; 8-й з'їзд — 8—14 грудня 1956, Рим; 9-й з'їзд — 30 січня — 4 лютого 1960, Рим; 10-й з'їзд — 2—8 грудня 1962, Рим; 11-й з'їзд — 25—31 січня 1966, Рим; 12-й з'їзд — 8—15 лютого 1969, Болонья; 13-й з'їзд — 13—17 березня 1972, Мілан.

  Літ.: Матеріали VIII з'їзду Італійської комуністичної партії, [пер. з італ.(італійський)], М., 1957; IX з'їзд Італійської комуністичної партії, [пер. з італ.(італійський)], М., 1960; Х з'їзд Італійської комуністичної партії. [пер. з італ.(італійський)], М., 1963; XI з'їзд Італійської комуністичної партії, [пер. з італ.(італійський)], М., 1966; Грамши А., Ізбр. проїзв.(твір), пер, з італ.(італійський), т. 1—3, М., 1957—59; Тольятті П., Ізбр. статті і мови, пер.(переведення) з італ.(італійський), т. 1—2, М., 1965; його ж, Мови в Засновницьких зборах, пер.(переведення) з італ.(італійський), М., 1959; Togliatti P., Opere, v. 1—2, Roma, 1967—72; 30 років Італійської комуністичної партії, пер.(переведення) з італ.(італійський), М., 1963: 40 років Італійської комуністичної партії, М., 1961: Феррара М. і М., Розмовляючи з Тольятті, пер.(переведення) з італ.(італійський), М., 1965; Наумов Ст До., Комуністи Італії, М., 1972; Бойовий авангард трудящих Італії, М., 1971; Історія Італії, т. 3, М., 1971; Комолова Н. П., Новітня історія Італії, М., 1970; Spriano P., Storia del Partito Comunista Italiano, v. 1—3, Roma—torino, 1967—72.

  С. І. Дорофєєв.