Лонго (Longo) Луїджі (народився 15.3.1900, Фубіне-Монферрато, провінція Алессандрія), діяч італійського і міжнародного робочого руху. Народився в селянській сім'ї. Вчився в технологічному інституті Туріну, потім служив в армії. У 1920 в Туріні вступив в Соціалістичну партію. У 1921 став членом що утворилася тоді Італійській комуністичній партії (ІКП). З 1921 до 1928 член Керівництва Комуністичного союзу молоді Італії (КСМІ). У 1922 вибраний членом міського комітету компартії в Туріні. Був делегатом 4-го конгресу Комінтерну і 3-го конгресу Комуністичного інтернаціоналу молоді (КИМ, 1922). У 1924—26 член Секретаріату КСМІ, редактор його ЦО(центральний орган) — газети «Авангуардія» («Avanguardia»). У 1926 на 3-м-коді з'їзді ІКП вибраний в ЦК ІКП; тоді ж направлений до Москви як представник КСМІ при Виконкомі КИМ, вибраний членом Виконкому КИМ. Л. брав участь в роботі 6-го конгресу Комінтерну і 5-го конгресу КИМ (1928). Потім керував партійною роботою серед італійських емігрантів в Швейцарії, працював в Закордонному бюро ІКП у Франції, в 1931 вибраний в Політбюро (Керівництво) ІКП. У 1932 став представником ІКП при Виконкомі Комінтерну (у Москві) і був вибраний кандидатом в члени ІККИ. У 1935 виїхав до Франції, де був уповноваженим ЦК ІКП по роботі серед італійських емігрантів.
Спочатку антифашистської війни в Іспанії (1936—39) Л. — один з організаторів допомоги Іспанській республіці, творців Інтернаціональних бригад, генеральний інспектор Інтернаціональних бригад (під ім'ям Галло), брав участь в багатьох боях. Після поразки Іспанської республіки Л. виїхав до Франції, де був інтернований, а в 1941 виданий французькими властями фашистському уряду Італії. До падіння італійського фашистського режиму (1943) Л. знаходився у в'язниці і в засланні на острові Вентотене. В період національно-визвольної війни італійського народу проти німецько-фашистських окупантів (1943—45) Л. — один з головних організаторів і керівників партизанського руху. Був головнокомандуючим гарібальдійськимі (комуністичними) бригадами, членом центрального Комітету національного звільнення, голова військової комісії останнього і заступник командувача всіма партизанськими загонами.
На 5-м-коді з'їзді Італійської компартії Л. був вибраний (січень 1946) заступником генерального секретаря партії. У серпні 1964, після смерті П. Тольятті, Л. став генеральним секретарем ІКП. З 1972 голова ІКП.
В 1946—47 Л. — депутат Засновницьких зборів, з 1948 депутат парламенту.
Л. — автор робіт, присвячених аналізу сучасного капіталізму, особливостям економічного розвитку Італії після 2-ої світової війни, проблемам боротьби італійського народу проти фашизму, за демократію і соціалізм.
Соч.: Il miracolo economico е l’analisi marxista, Roma, 1962 (спільно з G. Longo): Verso il X Congresso del PCI [Roma, 1963] (спільно з P. Togliatti); Un’alternativa per uscire dalla crisi [Rapporto al XII Congresso del PCI, Roma], 1969; Tra reazone e rivoluzione, Milano, 1972 (спільно з С. Salinari); у російському переведенні — Народ Італії в боротьбі, М., 1951; Ревізіонізм новий і старий, М., 1958; Інтернаціональні бригади в Іспанії, М., 1960.
