Ушинський Костянтин Дмитрович [19.2(2.3) .1824, Тула, – 22.12.1870 (3.1.1871), Одеса, похований в Києві], російський педагог-демократ, основоположник наукової педагогіки в Росії. У 1844 закінчив юридичний факультет Московського університету. У 1846 – 49 професор Ярославського ліцею Демідовського, який вимушений був залишити після звинувачень в неблагонадійності. Співробітничав в журналах «Сучасник» (1852–1854) і «Бібліотека для читання» (1854–1855). З 1854 викладач російської словесності і юридичних предметів Гатчинського сирітського інституту, в 1855–59 інспектор його класів, з 1859 інспектор Смільного інституту, в 1860 редактор «Журналу Міністерства народної освіти». З посиленням урядової реакції відмовився від редагування журналу, а після політичного доносу вимушений був в 1862 залишити і Смільний інститут. У 1862–67 жив за кордоном, вивчаючи постановку шкільної справи.
Діяльність В. протікала в період кризи крепостнічеського будуючи, підйому суспільно-демократичного руху і формування в нім революційно-демократичного напряму. Стрижнем його педагогічної системи сталі вимоги демократизації системи освіти і вчення. В. розумів тісний зв'язок між педагогікою і філософією. Педагогіка, стверджував він «... у підставі наука філософська...» (Собр. соч.(вигадування), т. 11, 1952, с. 182). Він заявляв, що мистецтво виховання «... особливо і надзвичайно багато зобов'язано саме матеріалістичному напряму...» (там же, т. 3, 1948, с. 363). У суспільних поглядах В., в цілому ідеалістичних, знайшли віддзеркалення прогресивно-демократична ідея поступального розвитку суспільства, протест проти деспотизму, визнання діяльної суті людини, праці як найважливішого чинника життя.
В педагогічній теорії В. основоположною стала ідея народності виховання – визнання творчої сили трудового народу в історичному процесі і його права на повноцінну освіту. Що протистоїть «офіційній народності», пов'язаній з самодержавством і кріпацтвом, ця ідея стала для прогресивної педагогічної громадськості опорою в боротьбі за реформи народної освіти, проти рабського наслідування іноземцеві, недооцінки багатою трудовими і патріотичними подвигами життя простого народу, рідної мови, Вітчизняної літератури, історії, природи. Ідея народності В. вільна від слов'янофілської національної обмеженості. Визнаючи законність використання досягнень інших народів, В. підкреслював, що воно «... виявляється нешкідливим лише тоді, коли підстави суспільної освіти твердо покладені самим народом» (там же, т. 2, 1948, с. 144). Ця ідея В. включала вимогу боротьби з бюрократично-міністерським управлінням народною освітою, широкого залучення до нього громадської думки, зближення «... освічених людей з людьми робочого класу» (там же, с. 496), розвитку ініціативи демократичної громадськості у відкритті народних шкіл, у тому числі недільних, вилучення їх з ведення духівництва. З цих же позицій В. виступав за загальне обов'язкове вчення дітей обох статей на рідній мові.
Виховання В. розглядав як суспільне явище «створення історії». Цим у нього зумовлюється розвиток педагогіки і школи. «Предметом виховання» є людина, і «якщо педагогіка хоче виховувати людину в усіх відношеннях, то вона повинна раніше взнати його теж в усіх відношеннях» (там же, т. 8, 1950, с. 23). Знати людину «у всіх стосунках» у В. означало вивчення його фізичних і психічних особливостей, впливів «неумисного виховання» – суспільного середовища, «духу часу», його культури і передових суспільних ідеалів. Педагогіка, організовуючи цілеспрямоване («навмисне») виховання людини, використовує досягнення наук про людину, які В. називав «антропологічними», – філософії, політекономії, історії, літератури, психології, анатомії, фізіології і ін. Матеріалістична позиція В. у розумінні фізіологічних і психічних процесів дозволила йому вирішувати на високому науковому рівні фундаментальні педагогічні проблеми, особливо в області дидактики . Зв'язки з педагогікою «антропологічних наук» «... у яких вивчається тілесна або душевна природа людини...» (там же, с. 22), якнайповніше розкриті ним в капітальній праці «Чоловік як предмет виховання. Досвід педагогічної антропології» (1868–69).
В розвитку людини вирішальну роль В. відводив історичній спадкоємності людських поколінь. Виховання, стверджував він, допомагає новим поколінням йти по дорозі в майбутнє «... діючи у згоді з іншими суспільними силами...» (там же, т. 2, 1948, с. 165); воно «... удосконалюючись, може далеко розсунути межі людських сил: фізичних, розумових і етичних» (там же, т. 8, 1950, с. 24). Мета виховання – формування активної і творчої особи, що передбачає і підготовку до праці, розумової і фізичної, як вищої форми людської діяльності. Праця учнів в школі в різних його формах В. розглядав як найважливіший чинник виховання і утворення. Учення В. про творчу працю як чинник життя і виховання з'явилося крупним досягненням русявий.(російський) педагогічній думці і отримало всесторонній розвиток в сов.(радянський) педагогічній науці.
В розумінні В. моральності і етичного виховання відбилися антикріпосницькі настрої, демократична ідея народності. Рахуючи роль релігії в формуванні суспільної моралі позитивною, він в той же час виступав за незалежність від неї науки і школи, проти керівної ролі духівництва в шкільній справі. Проблеми етичного розвитку людини представлені у В. як суспільно-історичні. У етичному вихованні він відводив одне з головних місць патріотизму, який, стверджував В., з «істинно левовою силою» виявлявся в народі при захисті Батьківщини від зовнішніх ворогів. Дійсний патріотизм, підкреслював В., виключає шовінізм, вимагає виховання громадянського обов'язку «висловити сміливе слово істини» проти гніту і насильства, які не зникли в Росії з відміною кріпака права. Його система етичного виховання дитяти виключала авторитарність, будувалася на силі позитивного прикладу, етичного впливу вчителя, на «розумній діяльності дитяти», вимагала розвитку активної любові до людини, створення атмосфери товариства.
В. розробив цілісну дидактичну систему. У ній розкриті принципові питання відбору вмісту освіти, його пристосування до особливостей дитячого віку. Спираючись на матеріалістичну гносеологію, досягнення психології і фізіології, В. розкрив особливості розумового розвитку дитяти. Він досліджував психофізичну природу вчення, дав аналіз психологічних механізмів уваги, інтересу, пам'яті, уяви, емоцій, волі, мислення, обгрунтував необхідність їх обліку і розвитку в процесі вчення. Основний закон дитячої природи В. бачив в тому, що «... дитя вимагає діяльності безупинно і стомлюється не діяльністю, а її одноманітністю і однобічністю», і робив вивід: «... чим молодше вік, тим більше вимагає він різноманітності діяльності...» (там же, т. 3, 1948, с. 147). Дидактика В. є теорією організації вчителем пізнавальної діяльності дітей, в якій первинна увага приділяється розвитку працьовитості, інтересу до науки і фізичній праці, збудженню активності і самостійності дітей в процесі свідомого учення. В. ставив перед педагогом завдання «учити вчитися» і допомогти вихованцеві знайти своє місце в житті. Він виходив з того, що»... слід передати учневі не лише ті або інші пізнання, але і розвинути в нім бажання і здатність самостійно, без вчителя, набувати нових пізнань» (там же, т. 2, 1948, с. 500).
У вмісті загальної освіти В. приділяв велике місце природничонауковим знанням, а в постановці викладання гуманітарних предметів виступав проти однобічного, класичного його напряму (див. Класичне утворення, Реальне утворення ) . В. високо оцінював учення Дарвіна, яке, писав він «... додає живий сенс всьому природознавству і може зробити його наймогутнішим освітнім предметом для дитинства і юності...» (там же, т. 9, 1950, с. 378), Велика увага В. приділяв рідній мові в школі, в якій «... одухотворяється весь народ і вся його батьківщина» (там же, т. 2, 1948, с. 557). У книги для первинного класного читання «Дитячий світ і Хрестоматія» (1861) і «Рідне слово» (1864) він, окрім високохудожніх уривків з рідної літератури і усної народної творчості, включив т.з. ділові статті що давали матеріал по природознавству, географії і історії країни. Науковий рівень знань тут поєднувався з доступністю і яскравістю викладу, служив завданням етичного і естетичного виховання. У них даний змістовний матеріал для спостережень, розроблена система логічних вправ. У методичному керівництві для вчителів В. розглянув основи методики початкового вчення. Величезні його заслуги у впровадженні в школу нового, аналітико-синтетичного звукового методу вчення грамоті, який застосовується і в сов.(радянський) школі.
В. затвердив в російській дидактиці принцип виховуючого вчення – єдність вчення і виховання. «... Виховання, – учив він, – повинно діяти не на одне збільшення запасу знань, але і на переконання людини» (Архів В., т. 4, 1962, с. 592). Провідна роль в цьому належить вчителеві, що є «... живою ланкою між прошедшим і майбутнім, могутнім ратоборцем істини і добра... його справа, скромна по зовнішності, – одна з найбільших справ історії...» (Собр. соч.(вигадування), т. 2, 1948, с. 32). У формуванні особи народного вчителя В. покладав надії на педагогічну літературу і спеціальну систему його підготовки.
В. зробив величезний вплив на розвиток прогресивної педагогіки народів Росії і слов'янських країн. Його педагогічне учення багато в чому випередило час і використовується в сов.(радянський) педагогіці. У 1945 СНК(Рада Народних Комісарів) СРСР заснував медаль До. Д. Ушинського. якою нагороджуються вчителі, що особливо відрізнилися, і діячі педагогічної науки в РРФСР.
Соч.: Собр. соч.(вигадування), т. 1–11, М. – Л., 1948–52; Архів До. Д. Ушннського, т. 1–4, М., 1959-1962: Ізбр. педагогічні соч.(вигадування), т. 1–2, М., 1974.
Літ.: Лордкипанідзе Д. О., Педагогічне учення До. Д. Ушинського, 3 видавництва, М., 1954; Данілов М. А., Дидактика До. Д. Ушинського, М. – Л., 1948; Струмінський Ст Я., Основи і система дидактики До. Д. Ушинського, М., 1957; його ж, Нариси життя і педагогічної діяльності До. Д. Ушинського, М., 1960; Гончарів Н. До., Педагогічна система До. Д. Ушинського, М., 1974; «Радянська педагогіка», 1974 № 2 (номер присвячений В.); Нариси історії школи і педагогічної думки народів СРСР. Друга половина XIX ст, під ред. А. І. Піськунова, М., 1976, гл.(глав) 12.
