Урду література, один з основних літературних общностей народів Індії і Пакистану на мові урду. Відомості про перші пам'ятники В. л., що розвивалася під впливом перс.(персидський) класики, відносяться до 11–12 вв.(століття) Основоположник поетичної традиції – Амір Хосров Дехльові (1253–1325). У 15–17 вв.(століття) В. л. розвивалася в основному в мусульманських князівствах Декана (Біджапур, Голконда, Віджаянагарідр) на мові дакхні (т.з. юж.(південний) хиндустані) як релігійно-містична (суфійська і бхакті) і світська поезія. Віротерпимість правителів князівств сприяла широкому використанню у В. л. мусульманської і індуської тематики. У деканський період у В. л. були представлені всі основні поетичні форми, запозичені з перс.(персидський) поезії, – месневі, газель, рубай, марсие, касида .
Мухаммад Кулі Кутб-шах (1568?–1611) – автор першого дивана на урду і творів, що відображають реальне життя Декана. Ібрахим Аділь-шах (1580–1627) створила музично-поетична збірка «Дев'ять мелодій». Месневі писали Нусраті (помер 1674; «Квітник любові»), Гавваси («Сейф-ул-Мулук і Баді-ул-Джамал»), Ібн-е Нішаті (кінець 17 – почало 18 вв.(століття); «Квітник»), Ваджахи (1625 – не пізніше 1672; «Кутб і Муштарі»). що створив також одне з перших у В. л. прозаїчних творів (алегорична повість «Всі відчуття»). Вище досягнення деканської поезії – творчість Валі Аурангабаді (близько 1668–1744). З втратою деканськими князівствами незалежності центр В. л. перемістився на північ (Поділи, Лакхнау, Рампур і ін.). Видні поети 18 ст – Фаїз Делійський (почало 18 ст) Мазмун (помер 1747), Шах Мубарак Абру (помер 1750), Арзу (1689–1756), Хатім (1699–1791) і ін.
В кінці 18 ст затвердилася прозаїчна традиція. З'явилися народні книги – дастани – казково-фантастичного характеру, в основному переробки санськр.(санскритський) і перс.(персидський) творів. З підставою коледжів Форт-Уїльям (Калькутта, 1800) і Делійського (1827) переведення-переробки з вост.(східний) і зап.(західний) мов стають регулярними. У 40-і рр. зародилася просвітницька публіцистика (Рам Чандар і ін.) Гуманістичний вміст характерний для поезії Світ Таки Світу (1724–1810), Назіра Акбарабаді (1740–1830), Мірзи Асадулли Галіба (1797–1869); вірші Галіба повні чекання соціальних змін. Багато поетів услід за Мір Дардом (1721–85) писали в руслі містичної суфійської поезії, в якій позначився занепад традиційного мусульманського суспільства. У Лакхнау склалася школа вишукано-формальної еротичної поезії (Рангин, 1755–1834; Джан Сахиб і ін.). Удосконалюється віршована техніка, вводяться нові розміри (мухаммас). Досяг розквіту жанр марсиі: Світ Аніс (1802–1874), Мірза Дабір (1803–75); у релігійно-історичних сюжетах їх творів відбилася індійська дійсність.
Остання третина 19 ст є в історії В. л. етап розвиненої просвіти. На перший план висувався роман – морально-дидактичний (Назір Ахмад, 1836–1912), авантюрно-пригодницький (Р. Саршар, 1846 або 1847–1903), історичний (Абдул Халім Шарар, 1860–1926) і соціальний (Мірза Русва, 1858–1931). Просвітницькими ідеями пронизана патріотична поезія Мухаммада Хусейна Азада (1829–1910), Халі (1837–1914) і Мухаммада Шиблі Нумані (1857–1914), а також їх літературно-критичні роботи.
Найбільший поет почала 20 ст – Мухаммад Ікбал (1877–1938). У його віршах філософськи осмисляются основні проблеми буття. У В. л. 20–30-х рр. посилилося соціальне звучання; у романах і розповідях Премчанда (1880–1936) затвердився метод критичного реалізму. У 1936 була створена Асоціація прогресивних письменників Індії, до якої увійшли активні учасники антиколоніальної боротьби, письменники соціалістичній орієнтації. Серед них – революційний романтик Джош Маліхабаді (р. 1898), письменники Саджад Захир (1905–73), Крішан Чандар (р. 1913), Ходжа Ахмад Аббас (р. 1914), Раджендар Сингх Веди (р. 1915). Поети Фаїз Ахмад Фаїз (р. 1911), Махдум Мохиуддін (1908–69), Алі Сардар Джафрі (р. 1913), Ахмад Надім Касмі (р. 1916) реформують традиційний вірш, наповнюють його новим соціальним вмістом. Формується марксистська критика: Ехтішам Хусейн (1912–72), Саджад Захир, Мумтаз Хусейн (р. 1919) і ін. У 30-і рр. зародився і формалістичний напрям в поезії – Міраджі (1910–49), Нур Мухаммад Рашид (р. 1910) і ін.
Після досягнення Індією незалежності і розділу її (1947) В. л. розвивається в Індії і Пакистані на основі загальних традицій. В той же час формуються і специфічні межі, викликані особливостями історичного розвитку цих країн.
В числі сучасних інд. прозаїків, що пишуть на урду, – Крішан Чандар, Веди, І. Чугтаї, Аббас, Р. С. Захир (р. 1918), Куррат Уль-Айн Хайдар (р. 1927), Джілані Бано (р. 1936); серед поетів – Кайфі Азмі, Джафі, майстра газелі Фірак Горакхпурі (р. 1896), Маджрух Султанпурі (р. 1919). У Пакистані найбільшими прозаїками-реалістами є Саадат Манто (1912–55), Касмі, Гулам Аббас (р. 1909), Мірза Лдіб (р. 1914), Шаукат Сиддіки, Хаджра Масрур (р. 1929), Хадіджа Мастур (р. 1927), Джаміла Хашмі. Окрім поетів старшого покоління – Фаїза, Джоша Маліхабаді, Касмі, Фаріга Бухарі (р. 1919), Катіля Шифаї, значних успіхів досягли поети, що вступили в літературу в 50–60-і рр., – Ахмад Фараз, Фахміда Ріяз, Зухра Нігах, Сехар Ансарі.
Відсутність професійного театру стримує розвиток драматургії. Проте п'єси Імтіяза Алі Таджа, Мірзи Адіба, Ішрата Рахмані, Мухаммада Хасана ставляться на любительських сценах. Популярні одноактні драми і радіоп'єси.
Активно розвивається літературна критика на урду, що досліджує питання теорії і історії В. л. Сучасний літературний процес освітлює в журнале«Китаб»(Лакхнау), «Шаїр» (Бомбей), «Асрі адаб» (Поділи), «Афкар» і «Пакистані адаб» (Карачі), «Санг-о-мів» (Пешавар), «Фунун» і «Нукум» (Лахор) і ін.
Літ.: Ехтішам Хусейн С., Історія літератури урду, пер.(переведення) з хінді, М., 1961; Зограф Р. А., Хиндустаніна рубежі XVIII і XIX вв.(століття), М., 1961; Глебов Н. Ст, Національні і демократичні мотиви в класичній поезії урду, в кн.: Поезія народів Індії, М. 1962; Глебов Н. Ст, Сухочев А. С., Література урду, М., 1967; Сухочев А. С., От дастана до романа, М., 1971; Алігарх тарікхе адабе урду, Алігарх, 1962; Sadiq М., A history of Urdu literature, L. – Karachi – Lahore – Dacca, 1964.
