Унамуно (Unamuno) Мігель де (29.9.1864, Більбао, – 31.12.1936, Саламанка), іспанський письменник, філософ, громадський діяч. Один з вождів «Покоління 1898 років» (див. Іспанія, розділ Література). Баск за національністю. Здобув філологічну освіту. З 1891 професор, з 1901 ректор університету Саламанкського. У 1924 за виступи проти диктатури Прімо де Рівери засланий на Канарські острови, звідки біг до Франції, в еміграції до 1930. При республіці В. – депутат кортесов; з 1932 академік. Виступав проти республіки, вважаючи, що вона не може забезпечити цивільний світ і національну єдність, проте вже в жовтні 1936 рішуче засудив фашистський заколот.
Діяльність В. багатообразна. Як публіцист він незмінно займав різко критичну позицію по відношенню до ісп.(іспанський) буржуазно-поміщицькому суспільству («О відвічній», 1895, і ін.). У 90-і рр. цікавився марксизмом; активно співробітничав в соціалістичному тижневику «Світивши де класі». Після релігійної кризи 1897 відійшов від соціалізму і почав розробляти філософську концепцію, що передбачила ряд положень персоналізму і екзистенціалізму . Величезний вплив на В. надали ідеї і творчість Л. Н. Толстого, а також Б. Паськаля і пізніше С. Кьеркегора. Центральна проблема філософії В. – духовне життя особи, зосереджене, на його думку, на прагненні вирішити протиріччя кінцевого і безконечного: жаданню особистого безсмертя протіворечит раціоналістичну упевненість в кінцівці сущого, потреби у вірі – неможливість віри для сучасного розуму. В. вводить поняття «агонії» – особливого трагічного сприйняття життя, викликаного непримиренним дуалізмом розуму і віра («Трагічне відчуття в житті людей і народів», 1913; «Агонія християнства», 1924). Творчість, любов, дружба, материнство і т.п. представляються специфічними для людини способами здолати кінцівку існування, зберегти «я» в світі («Життя Дон Кихота і Санчо», 1905, «Абель Санчес», 1917; «Тітка Тула», 1921, і ін.). В. піддав критиці сциентізм («Любов і педагогіка», 1902), стверджував особистий, «екзистенціальний» характер філософкой істини, констатував протиріччя наукового і духовного прогресу, рахував відродження особи («героїчне безумство», «кихотізм») єдиною можливістю виходу з безвиході сучасного буржуазного світу. У останньому творі – повести «Святий Мануель Добрий, мученик» (1933) В. поставило питання про необхідність співвідношення особи і народу.
Після першого романа «Світ під час війни» (1897) В. переходить до експериментального художнього оповідання: гола конструкції, параболічность, маріонетковість персонажів, система авторських масок і псевдонімів характерні особливо для романа «Туман» (1914). Пізніше В. повертається до реалізму, проте протиставляє «внутрішню реальність», реальність уяви і волі «зовнішньої реальності» (книга «Повчальні новели», 1920). В. прагнув лише до передачі «внутрішньої реальності», проте персонажі його кращих новел соціально і психологічно достовірні. Обширна поетічесоє спадщина В. відрізняється гуманістичним багатством тим, класичною ясністю, віртуозним володінням ісп.(іспанський) віршем, сповідувальною щирістю («Пісенник», виданий посмертно). Найважливіше місце в творчості і філософії В. займала Іспанія – доля її народу і культури, любовне переживання пейзажу, традицій, пам'ятників мови і мистецтва.
Вплив В. на йен. культуру 20 ст величезні. Протягом декількох десятиліть багато його робіт було заборонено католицькою церквою. Спадщина В. сприяло звільненню ісп.(іспанський) інтелігенції з-під влади католицької ортодоксії, розвитку критичного, бунтарського мислення.
Соч.: Obras completas, v. 1–14, Madrid, 1958–72; Obras selectas, 4 ed., Madrid, 1960; у русявий.(російський) пер.(переведення) – Дві матері, М., 1927; Три повести про любов з прологом, М-кодом,, 1929; Повчальні новели, М. – Л., 1962; Туман, М., 1972; Вірші, «Іноземна література» 1974 № 2.
Літ.: Зикова А. Б., Екзистенціалізм в Іспанії, в збірці: Сучасний екзистенціалізм, М., 1966; Тертерян І. А., Випробування історією. Нариси іспанської літератури XX століття, М., 1973: Granjel L., Retrato de Unamuno, Madrid – Bogota, 1957; Marias J., Miguel de Unamuno, Madrid, 1960: Collado J.-A., Kierkegaard в Unamuno, Madrid, 1962: Schurr Fr., Miguel de Unamuno. Der Dichterphilosoph des tragischen Lebensgefilhis, Bern – Munch., 1962; Salcedo E., Vida de Don Miguel. Unamuno en su tiempo, en su Espana, en su Salamanca, Salamanca, 1970; Garcia Blanco M., En torno а Unamuno, Madrid, 1965: Unamuno centennial studies. [Texas], 1966; Ilie P., Unamuno: an existential view of self and society, Madison, 1967; Unamuno а los cien anos, [Salamanca], 1967; Unamuno: creator and creation, Berkeley – Los Ang., 1967.
