Сюїта (франц. suite, буквально — ряд, послідовність), одна з основних циклічних форм інструментальної музики. Складається з декількох самостійних, зазвичай контрастуючих частин, об'єднаних загальним художнім задумом. На відміну від сонати і симфонії, С. властиві велика самостійність частин, не настільки строга закономірність їх співвідношення, а також більш безпосередній зв'язок з піснею, танцем, вживання картинної зображальності. Прообразом С. з'явилося характерне вже для 16 ст зіставлення повільного (павана ) і швидкого (гальярда ) танців. Класичний тип старовинною танцювальною С. склався в творчості І. Я. Фробергера в середині 17 ст Вона полягає з 4 танців — помірно швидкої аллеманди, швидкої куранти, повільної сарабанди і стрімкої жиги, окрім яких в С. 17—18 вв.(століття) включалися менует, гавот, бурре, паспьє, полонез, нетанцювальні п'єси — прелюдія, увертюра, арія, рондо і ін., а також «дублі» (варіації на один з танців). Всі частини писалися, як правило, в одній тональності і призначалися для лютні, клавесина, оркестру і ін. Термін «З. » до таких соч.(вигадування) раніше всього стали застосовувати французькі лютневі композитори в кінці 17 в.; поряд з цим групи танців в Англії називалися «lessons» (Р. Перселл), в Італії — «balletto» або (пізніше) «Sonata da camera» (А. Кореллі), в Германії — «Partie» (І. Кунау) або «Partita» (І. С. Бах), у Франції — «ordre» (Ф. Купсрен). Високі зразки класичною С. створили І. С. Бах і Г. Ф. Гендель. У 2-ій половині 18 ст, в епоху віденського класицизму, С. поступається провідним положенням сонаті і симфонії, продовжуючи існувати в вигляді касацій, серенад і дивертисментів (Ст А. Моцарт). У 19—20 вв.(століття) створюються головним чином оркестрові С. нетанцювального складу, інколи включаючі окремі частини в танцювальних ритмах (Ф. Лахнер, П. І. Чайковський). Незрідка такі С. бувають програмними («Шехеразада» Н. А. Рімського-корсакова). Часто вони складаються з музики до театральних постановок, опер, балетів («Пер Гюнт» Гріга, балетні сюїти Чайковського, С. С. Прокофьева), фільмів. Пишуться і С., пов'язані з народними танцювальними традиціями (А. Дворжак, Би. Барток). Особливі різновиди — вокальна і хорова С.
Термін «З.» позначає також музично-хореографічну композицію з декількох танців.
Літ.: Попова Т. Сюїта, М., 1963; Nef До,, Geschichte der Sinfonie und Suite, Lpz., 1921; Blume F., Studien zur Vor-geschichte der Orchestersuite im 15. und 16. Jahrhundert, Lpz., 1925.
