Соборний рух, рух за реформу католицької церкви, що виникло в кінці 14 — початку 15 вв.(століття) у вищих католицьких церковних кругах і в кругах західноєвропейських світських феодалів; відстоювало верховенство Уселенських соборів над римськими папами. Було обумовлено складанням і зміцненням в Європі централізованих національних держав, прагненням національних церков добитися більшій самостійності, зменшивши свою залежність від папського престолу. Падіння авторитету папства і зростання народно-єретичних рухів (особливо гуситського руху в Чехії на початку 15 ст) також спонукали панівний клас до реформи церкви. Безпосереднім поштовхом до С. д. послужив «великий розкол» (1378—1417). Прибічники С. д. наполягали на регулярному скликанні (і незалежно від папи) Уселенських соборів як верховний орган всієї католицької церкви. Активну роль в С. д. грало французьке духівництво (див. Галліканство ). Для обмеження папської влади за ініціативою частини кардиналів без згоди папи був скликаний Пізанський собор 1409 (католицька церква вважає його протизаконним). Принцип верховенства соборів проголошувався Констанцським собором 1414—18 і Собором Базеля 1431—49 в його перший період (до 1437). Папі Євгенію IV на Флорентійському соборі 1438—45 (скликаному на противагу Базелю) удалося добитися засудження С. д. У 1460 папа Пій II буллою заборонив всяку апеляцію до Уселенського собору.
