«Великий розкол», період в історії папства (1378—1417), коли на папському престолі одночасно знаходилися двоє або троє пап, що боролися між собою. Причини «В. р.» — ослабіння значення папства (у міру складання в Західній Європі централізованих держав) як міжнародного центру феодальної системи і боротьба між західноєвропейськими государями за підпорядкування папського престолу. «У. р.» почався услід за Авіньонським полоненням пап . Після смерті того, що повернувся з Авіньона до Риму папи Григорія XI (1370 —78) був вибраний папою Урбан VI (1378—89). Його підтримували держави Північної і Середньої Італії, скандінавські, німецькі держави. Англія; духівництво, що орієнтувалося на Францію, Іспанію, Шотландію, Неаполь, вибрало в Авіньоне на противагу Урбану VI Климента VII (1378—94). Створилися дві папські курії. Папи проклинали один одного. Наступником Климента VII був Бенедикт XIII (з 1394), наступниками Урбана VI були Боніфаций IX (1389—1404), Інокентій VII (1404—06), Григорій XII (з 1406). Церковний собор в Пізе (1409) позбавив влади і Бенедікта XIII, і Григорія XII, вибравши папою Олександра V (1409—10). Позбавлені влади папи не визнали вирішення собору, на папському престолі виявилося троє пап. «У. р.» сприяв розвитку єретичних рухів, що загрожували феодальній системі в цілому. Це викликало занепокоєння і світських феодалів, що виступили за встановлення єдності церкви. Констанцський собор (1414—18) поклав кінець «В. р.», усунувши трьох пап — Іоана XXIII (наступника Олександра V), Григорія XII і Бенедікта XIII, вибравши нового папу Мартіна V (1417—31). «У. р.» сильно підірвав авторитет папства і католицької церкви в цілому.
