Серцево-легенева недостатність, клінічний синдром, що характеризується поєднанням сердечній недостатності і легеневій недостатності, що приєдналася до неї. Розвиток легеневої недостатності (частіше при пороках серця і міокардиті ) обумовлено порушенням кровообігу в судинах легенів (застій, підвищення тиску крові, включення анастомозів), що веде до зниження насичення крові киснем.
В медичній практиці частіше зустрічається хронічна легенево-сердечна недостатність — поєднання легеневої сердечної недостатності, що приєдналася до неї. Спостерігається при т.з. легеневому серці у хворих з хронічними захворюваннями легенів (див. Пневмосклероз ). Причини розвитку сердечної (правошлуночковою) недостатності — гіпертонія малого круга кровообігу (тиск систоли в легеневій артерії перевищує 30 мм рт . ст ., а діастола — вище за 15 мм рт . ст .), гіпоксія, ацидоз, зменшення судинної мережі легенів, бронхіальна інфекція, поліглобулія. Перший клінічний прояв — задишка при фізичному навантаженні; надалі вона стає постійною. Зниження насичення артеріальної крові киснем (90% і нижче) веде до появи синюхи (ціанозу). Приєднуються ознаки правошлуночкової недостатності. Нерідке підвищення вмісту в крові еритроцитів і гемоглобіну — прояв компенсаторної реакції організму на зниження концентрації кисню в артеріальній крові. Для діагностики З.-л. н. застосовують рентгенологічне обстеження, електрокімографію, електрокардіографію, катетеризацію правих порожнин серця і легеневої артерії і інші методи дослідження. Лікування легенево-сердечної недостатності і З.-л. н. включає терапію захворювання легенів або серця, що викликало розвиток синдрому, вживання сердечних глікозидів, еуфілліна, сечогінних, загальнозміцнюючих засобів, в деяких випадках — повторних кровопускань.
Літ.: Мухарлямов Н. М., Легеневе серце, М., 1973; Сивков І. І., Кукес Ст Р., Хронічна недостатність кровообігу М., 1973.
