Сельджуки, гілка тюрок-огузов (туркмен; спочатку жили на Сирдарьї), названа так на ім'я їх предводителя Сельджука (10 — почало 11 вв.(століття)), а також одна з назв створеною ними мусульманській династії Сельджукидов . В 30-х рр. 11 ст С. отримали на васальних умовах від держави Газневідов землі в Хорасане, а потім повстали проти Газневідов і отримали над ними перемогу при Данденакане (1040). С. на чолі з Тогрулбеком (1038—63), що прийняв титул султана, між 1040 і 1050 захопили Хорезм, майже весь Іран, в 50-х рр. 11 ст Азербайджан, Курдістан і Ірак (у 1055 зайняли Багдад). При Алп-Арслане (1063—72) була завойована Вірменія (1064), взята перемога над візантійцями при Манцикерте (1071). Між 1071 і 1081 С. завоювали Малу Азію і деякі інші території. При султанові Мелік-шаху (1072—92) держава С. досягло найбільшої політичної могутності, підпорядкувавши собі також Грузію і державу Караханідов в Середній Азії. Феодалізіровавшаяся військово-кочова знати огузов і інших тюркських племен, заволодівши на правах акту (військового лена) обширними землями, проявляла відцентрові прагнення. Іранська цивільна бюрократія, на яку стали спиратися султани, була зацікавлена в існуванні сильної центральної султанської влади. Виразником інтересів цієї групи класу феодалів був Низам аль-Мульк . Проте в державі С. продовжувався процес феодальної роздробленості: при Мелік-шаху утворилися султанати, в яких правили гілки династії Сельджукидов, лише номінально залежні від центральної влади («Великого Сельджука»): Керманський султанат (1041—1187), Румський (у Малій Азії, 1077—1307; див.(дивися) Конійський султанат ) , Сирійський (1094—1117). Після першого хрестового походу (1996—99) С. втратили Палестину, а потім Сирію, прибережні області Малої Азії, Грузію. Після смерті Мелік-шаху феодальні міжусобиці ускладнилися рухом ісмаїлітов . В 1118 державу С. було розділено між синами Мелік-шаху: Санджару дісталися східні області із столицею в Мерве, Махмуду — західний Іран і Ірак (т.з. Іракський сельджукський султанат, 1118—94). Санд-жар (1118—57) вів боротьбу з крупними околичними феодалами що добивалися самостійності. Потерпівши поразку від каракитаєв, Санджар втратив верховну владу над Середньою Азією (1141); у 1153 після поразки, нанесеної йому т.з. балхськимі огузамі, огузи розграбували Мерв, Нішапур, Тує і інші міста Хорасана. Із смертю Санджара (1157) припинилася влада «Великих Сельджукидов» в Хорасане. Після тридцятирічних феодальних междоусобій Хорасаном, Керманом і західний Іран опанували хорезмшахи . В У С. зберігся лише Кенійський султанат.
Літ.: Бартольд Ст Ст, Місце Прикаспійських областей в історії мусульманського світу [Баку, 1925]; Гусейнов Р. А., Сельджукськая військова організація, в кн.: Палестинська збірка №17(80), Л., 1967; його ж, З історії стосунків Візантії з сельджукамі, там же № 23(86), 1971; Заходер Би. Н., Хорасан і утворення держави сельджуков, «Питання історії», 1945 № 5—6; Історія Ірану з прадавніх часів до кінця XVIII ст, Л., 1958, гл.(глав) 4; Матеріали по історії туркмен і Туркменії, т. 1, ч. 3, М. — Л., 1939; Sanaullah М. F., The decline of the Saldjuqid Empire, Calcutta, 1938.
