Псалми, Псалтірь, Псалтир (греч. psalmói; древнєєвр. назва П. тегилім — хваленія; псалтірь, греч.(грецький) psalterion — назва струнного музичного інструменту), твори іудейської релігійної лірики. Термін «П.» (або «Псалтир») зазвичай застосовується до збірки 150 т.з. Давідових П., якими відкривається 3-й розділ старозавітного канону Біблії . Ця збірка складена для потреб єрусалимського храмового культу, мабуть, в посльовавілонськую епоху (тобто не раніше 6 ст до н.е.(наша ера)), але включає і раніші тексти. Нумерація П. різна в іудейському (т.з. масоретськом) тексті Біблії (якому слідує протестантська традиція) і в старогрецькому переведенні т.п. Септуагінти (якому слідує православна і католицька традиція; нижче дана подвійна нумерація). Поетична форма і метрична організація П. зіждется на синтаксичному паралелізмі; останній об'єднує або синонімічні варіації однієї і тієї ж думки, або загальну думку і її конкретизацію, або дві протилежні думки, або, нарешті, два вислови, що знаходяться відносно висхідної градації.
За змістом збірку П. виявляє ряд жанрових різновидів: поряд з культовими вихваляннями бога Яхве тут зустрічаються благання (6/6, 51/50), проникливі скарги (44/43, 102/101) і прокльони (58/57, 109/108) історичні огляди (106/105) і навіть шлюбний гімн (45/44, ср. «Гімн піснею» ). Деякі П. відрізняються філософськи медитативним характером; такий П. 8/8-й, що містить теологічні роздуми про велич людини. Проте Псалтирі як цілісній біблейській книзі властиво єдність жізневоспріятія, спільність релігійних тим і мотивів: обращенность людини (або народу) до бога як особової сили, невідступному спостерігачеві і слухачеві, що випробовує глибини людського серця. П. як літературний жанр знаходяться в руслі загального розвитку близькосхідної лірики (П. 104/103 близький до єгипетських гімнів Сонцю епохи Ехнатона), але виділяються своїм різко особовим характером. Жанр П. розроблявся в іудейській літературі і пізніше (т.з. Соломон П., 1 ст до н.е.(наша ера)).
П. надали величезний вплив на фольклор і послужили джерелом багатьох прислів'їв. У середні століття Псалтир — основна учбова книга для опанування грамоти. Древнецерковнославянський мовою перекладена, очевидно, Мефодієм (9 ст); у староруських списках відома з 11 в.; широко відгукнулася в писемності (літопис Нестора, соч.(вигадування) Феодосія Печерського, Іларіона, Кирілла Туровського, Серапіона Володимирського і ін.). Перекладення П. були вельми поширені, у тому числі в російській поезії 18—19 вв.(століття) (М. Ст Ломиносів, Р. Р. Державін, Ф. Н. Глінка, Н. М. Мов, А. С. Хом'яків).
В іудейському культі П. виконувалися у вигляді співів гімнічного характеру під акомпанемент. При кожному П., як правило, вказувалися спосіб виконання і «модель», тобто відповідний наспів. Псалтир зайняла важливе місце в християнському культі. П. виконувалися під час богослужінь і домашніх молитов. Спочатку в церкві вони співалися всією общиною. Спів частіше був респонсорним — співець співав вірші П., а община — рефрен, інколи і антифонним (див. Антифон ). В 4 ст входило в ужиток і спів П. ансамблями — дитячим, чоловічим, жіночим. П. виконувалися а капела, лише в домашній обстановці вирішувалося вживання інструментів. Тип виконання був речитатівно-псалмодічеським (див. Псалмодія ). Окрім цілих П., використовувалися і окремі, найбільш виразні вірші з них. На цій основі виникли самостійні співи — антифон, градуал, трактус і алілуйя.
В 15 ст з'явилися і багатоголосі обробки П. Первоначально в Італії вони були витримані в простому гомофонному складі, що незабаром набув форми фобурдону, яка зберігала значення в європейських країнах впродовж декількох століть. Використовувалося зіставлення хорів, соліста і хору; стали притягуватися інструменти, сама музична тканина поліфонізіровалась. Близько 1500 з'являються поліфонічні музичні втілення П. Около 20 4-голосних П. залишив Жоскен де Пре (Нідерланди); вони стали зразками для ін. композиторів. З 15 ст в П. застосовуються многохорность, складніша поліфонія, до участі широко притягуються інструменти, використовуються прийоми концертного стилю. Великий вплив на розвиток П. зробили вигадування в цьому жанрі італійських композиторів Дж. Габрієлі і К. Монтеверді. У Франції склався свій тип П., в якому основна увага зверталася на характеристику тексту, в Англії П. розвивалися у формі ензема . Пізніше за П. по стилю музики зближувалися з месою, мотетом, кантатою . Вигадування на тексти П. або з використанням їх мелодій створили композитори Палестрина (Італія), О. Лассо (Нідерланди), Р. Шюц, І. С. Бах (під назвою «мотети») (Німеччина), в 19—20 вв.(століття) — Ф. Шуберт (Австрія), Ф. Мендельсон-Бартольді, І. Брамс, М. Регер (Німеччина), Ф. Ліст і З. Кодай (Угорщина), А. Онеггер (Франція), І. Ф. Стравінський і ін.
В 16 ст у зв'язку з протестантським рухом склалася т.з. псалмодічеськая пісня. Авторами таких багатоголосих пісень на тексти П. були К. Гудімель і К. Ле Дружин у Франції, М. Гомулка в Польщі. У Росії В. П. Тітов поклав на музику «Псалтир римовану» (1690) Сімеона Полоцкого.
Літ.: Вживання книги Псалтир в древньому побуті російського народу, в збірці: Православний співбесідник, книга 4, Казань, 1857; Никольський Н. М., Цар Давид і псалми, СП(Збори постанов) Би, 1908; Розов Н., Староруський мініатюрист за читанням псалтірі у книга: Праці отд.(окремий) древнерус. літератури, т. 22, М. — Л., 1966; Успенський Н. Д., Староруське співецьке мистецтво, 2 видавництва, М., 1971; Lods А., Histoire de la littérature hébraique et juive depuis les origines jusqu''à la ruine de l''état juif, P., 1950; Eiiis P., The men and the message of Old Testament, N. Y., 1963.
