Педагогічна психологія, галузь психології, що вивчає психічні явища, що виникають в умовах цілеспрямованого педагогічного процесу; розробляє психологічні основи вчення і виховання . П. п. тісно зв'язана як із загальною і дитячою психологією, так і з педагогікою . Найбільш типовим методом дослідження для П. п. є метод «перетворюючого експерименту» (повчального або виховуючого), тобто вивчення тих змін, які відбуваються в психіці дитяти (підлітка, хлопця) в течію і в результаті експериментальний організованого педагогічного процесу. Такого роду дослідження має на меті виділити з багатьох чинників, що одночасно впливають на підростаючої людини в реальному процесі виховання і вчення, ті, які зробили вирішальний вплив на хід формування сторін особи, що вивчалися.
П. п. як самостійна галузь психологічної науки оформилася на рубежі 19—20 вв.(століття) (у 1906—16 проведено 5 всеросійських з'їздів по проблемах П. п.), хоча спроби застосовувати дані психології до педагогічної практики були значно раніші. Необхідність спиратися на знання душевного життя дитяти затверджували багато найбільших педагогів минулого: Я. А. Коменський, Дж. Локк, Же. Ж. Руссо, І. Г. Песталоцци і ін. К. Д. Ушинський вважав, що «якщо педагогіка хоче виховати людину в усіх відношеннях, то вона повинна раніше взнати його теж в усіх відношеннях» (Соч., т. 8, 1950, с. 23). Вимоги, що пред'являються до психології педагогічною теорією і практикою, розвитком самої психологічної науки, визначили виділення П. п. як самостійній галузі психології.
П. п. включає два розділи — психологія виховання і психологія вчення. Завдання психології виховання: розробка психологічних основ формування особи (світогляду, спрямованості і стійкості особи, етично-психологічних якостей, відчуттів і звичок), індивідуального підходу до дітей і молоді (знання внутрішнього світу, розвитку індивідуальних здібностей); встановлення психологічних передумов педагогічної організації дитячого, молодіжного колективів і т. д. Одній з найбільш актуальних є проблема співвідношення свідомості і поведінки (з'ясування умов, що забезпечують їх єдність). Психологія вчення досліджує: процеси засвоєння що вчаться знань, умінь і навиків в учбовій і трудовій діяльності; роль практичної діяльності як джерела знань і умови їх вживання, вплив вчення на розвиток мислення дитяти, а також умови переходу знань в переконання і формування наукового світогляду.
Дослідження по П. п. мають важливе значення для розробки приватних методик вчення, створення учбових програм і підручників, побудови науково обгрунтованої системи учбово-виховної роботи школи і вживаних в ній заходів педагогічної дії, а також для розвитку самої психологічної теорії.
Літ.: Джемс Ст, Бесіди з вчителями про психологію, П., 1919; Ушинський До. Д., Людина як предмет виховання. Зібрання творів, т. 8, М.— Л., 1950; Славіна Л. С., Індивідуальний підхід до неуспішних і недисциплінованих учнів, М., 1958; Блонський П. П., Вибрані педагогічні твори, М., 1961; Божовіч Л. І., Особа і її формування в дитячому віці, М., 1968; Психологічні проблеми неуспішності школярів. Під ред. Менчинськой Н. А., М., 1971; Давидов Ст Ст, Види узагальнення у вченні, М., 1972; Крутецкий Ст А., Основи педагогічної психології, М., 1972; Вікова і педагогічна психологія. Під ред. А. Ст Петровського, М., 1973, гл.(глав) 7—9.
