Падуанськая школа у філософії, філософський напрям 14—16 вв.(століття), що розвивало традиції арістотелізма в їх аверроїстськой інтерпретації (див. Аверроїзм ) або в тлумаченні Олександра Афродізійського (кінець 2 — почало 3 вв.(століття)), грецького коментатора Арістотеля. Набула поширення в університетських центрах Північної Італії — Падує, Мантує, Ферраре, Болонье. Зародження її зв'язується з діяльністю професора Падуанського університету Пьетро д''Абано (кінець 13 — почало 14 вв.(століття)), що затвердив в італійських університетах арістотелізм в трактуванні арабських філософів і природничонаукову проблематику. До П. ш. був близький Марсилій Падуанський, що відстоював відділення політики від церковного авторитету і релігійної моралі. До школи належали професор Падуанського і Болонського університетів Анджело д’Ареццо, Паоло Венето, Гаетано та Тьене Николетто Верніа, Пьетро Траполіно, Мазко Антоніо Зімара, Алессандро Акилліні, Ніфо. У філософських побудовах деяких представників П. ш. пізнього періоду позначилася дія ідей томізму . В цілому для П. ш. характерні межі середньовічного вільнодумства. Прийнявши теорію подвійної істини, філософи П. ш. розвивали положення матеріалістичні по своїй тенденції і непримиренні з ученням церкви: своєрідний сенсуалізм в гносеології, уявлення про несотворенності людського роду і його колективному безсмерті, про єдину безсмертну душу людства і смертності індивідуальної душі, вчення про несвободу людської волі, про природний детермінізм. П. ш. зробила великий вплив на італійських філософів П. Помпонацци, Д. Бруно, Д. Ваніні .
Літ.: Ренан Е., Аверроес і аверроїзм, пер.(переведення) з франц.(французький), До., [1903]; Nardi Ст, Saggi sull''aristotelismo padovano dal secolo XIV al XVI, Firenze [1958]; Aristotelismo padovano e filosofia aristotelica, Atti del XII Congresso internazionale di filosofia, v. 9, Firenze, 1960; RANDALI J. H., The school of Padua and the emergence of modern science, Padova, 1961.
