Ораторія (італ. oratorio, від позднелат. oratorium — молельня, лат.(латинський) oro — говорю, благаю), крупний, зазвичай багатоприватний музичний твір для співців-солістів, хору і оркестру, що трактує, як правило, драматичний сюжет, але призначене не для сценічного, а для концертного виконання. О. близька до кантаті, від якої відрізняється великими масштабами і наявністю певного сюжету. Виникла в Італії на рубежі 16—17 вв.(століття); на формування О. зробили вплив жанри опери і мадригала . О. з текстом на латинській мові склалася як об'єднання декілька літургійних мотетов, О. з текстом на італійській мові розвинулася з тих, що драматизуються діалогічних лауд. Виконань літургійних мотетов і лауд спочатку проходілі в особливих приміщеннях, що призначалися для молитов, слухання і обговорення проповідей, співу духовних пісень. Ці приміщення називалися О., звідки сталося і найменування нового жанру. Біблейське оповідання, що виконується солістом, поєднувалося в духовній О. з діалогічними і хоровими розділами. Італійська О. з текстом на латинській мові досягла вершини розвитку в 17 в.; до початку 18 ст вона була майже витиснена О. з текстом на італійській мові. Найбільшими майстрами латинською О. були Дж. Каріссимі, А. Ськарлатті, О. з текстом на італійській мові — Б. Паськуїні, Ф. М. і А. Верачині, Дж. Арресті, Дж. Габрієлі, Дж. Легренци, Дж. Бонончині, А. Страделла. У 18 ст в італійській О. всього більшого значення набувають сольні розділи — речитативи і арії так капо; О. зближується з оперою, деколи виконується на сцені. У 18 ст О. писали багато італійських оперних композиторів — А. Ськарлатті, Дж. Перголезі, Д. Чимароза, Би. Галуппі, Дж. Паїзієлло, А. Сальері і ін. Зароджуються і розвиваються також німецька, австрійська, французька О., виникає особлива форма О. — т.з. «пристрасті» .
Великий внесок у розвиток жанру внесли О., написані в Англії в 30—40-і рр. 18 ст Р. Ф. Генделем; у них з'єдналися німецькі, англійські і частково італійські традиції. Провідне місце в творчості Генделя займають героїчні О. на біблейські тексти, в яких основною силою, що діє, є народ («Ізраїль в Єгипті», «Месія», «Самсон», «Іуда Маккавей»); Генделю належать і О. на тексти з античної міфології. У числі творів І. С. Баха — т.з. «Різдвяна ораторія». Важливий етап в розвитку О. пов'язаний з творчістю І. Гайдна; його О., написані в кінці 18 ст («Створення світу» і «Пори року»), збагачені засобами інструментально-симфонічного мислення і призначені вже не для церкви, а для концертного виконання. У 19 ст О. створювали Ф. Мендельсон-Бартольді, Р. Берліоз, Ф. Аркуш, Р. Шуман («Рай і пері»), До. Сен-Санс, Же. Массне, С. Франк, До. Дебюссі, Е. Елгар, Р. Воан-Уїльямс, в 20 ст — А. Онеггер («Жанна д''Арк на вогнищі»), Е. Г. Мейер («Мансфельдськая ораторія»).
1-я російська О. відноситься до 1811 («Мінін і Пожарський, або Звільнена Москва» Дегтярева). Великий розвиток ораторіальна творчість отримала за радянських часів. О. стала улюбленим жанром для розкриття в дохідливій і дієвій формі значних тим, художнього відображення великих суспільно-історичних подій. У числі радянських О. — «Омелян Пугачов» Коваля, «Оповідь про битву за російську землю» Шапоріна, «На варті світу» Прокофьева «Патетична ораторія» Свірідова, «Дівчина і смерть» Галиніна.
Літ.: Розенов Е. До., Нарис історії ораторії, М., 1910; Хохловкина А., Радянська ораторія і кантата, М., 1955; Ширінян Р., Ораторія і кантата, М., 1960; Schering A., Geschichte des Oratoriums, Lpz., 1911; Blanchi L., I grandi dell'' oratoria, Mil., 1964.
