Ода (від греч.(грецький) ōdē — пісня), жанр ліричної поезії і музики. У античності слово «Про.» спочатку не мало термінелогичеського значення, потім стало обозначать переважно написану строфами ліричну хорову пісню урочистого, підведеного, моралізірующего характеру (особливо пісні Піндара ). У епоху Відродження і бароко (16—17 вв.(століття)) термін «Про.» увійшов до вживання для позначення патетично високої лірики, що орієнтується на античні зразки, перш за все на Піндара, частково на Горація (П. Ронсар у Франції, Г. Кьябрера в Італії, А. Коулі і Дж. Драйден в Англії, Г. Р. Векерлін в Германії). У епоху класицизму (17—18 вв.(століття)) О. була канонізована як провідний жанр високої лірики (Ф. Малерб Вольтер, Же. Б. Руссо, Е. Лебрен — Франція). Метрика і строфіка її спростилися, композиційні прийоми регламентувалися («тихий» або «стрімкий» напад, наявність відступів, дозволений «ліричний безлад»), виділилися О. духовні, урочисті («піндарічеськие»), повчальні («горацианськие»), любовні («анакреонтичні»). У російську поезію О. входить вперше у В. К. Тредіаковського (1734). Тут борються дві тенденції, одна — ближча традиції бароко (вимога «захвату») М. Ст Ломиносів, Ст П. Петров), інша — раціоналістична — близька просвіті (вимога «природності» — А. П. Сумароков, М. М. Хераськов). У епоху передромантизму (кінець 18 ст) жанрові ознаки О. «розхитуються» (поезія Р. Р. Державіна), частішають спроби імітації античних форм (Ф. Клопшток, Ф. Гельдерлін — Німеччина). У епоху романтизму слово «Про.» вже застосовується по відношенню до вірша без канонічних жанрових прикмет («оди» П. Би. Шеллі, Дж. Китса, А. Ламартіна, Ст Гюго, А. Мандзоні і др.); у Росії воно тісно пов'язане з традицією цивільної поезії («Вільність» А. Н. Радіщева, «Цивільна мужність» До. Ф. Рилєєва). У 19—20 вв.(століття) жанрова система в ліриці розмивається і поняття О. виходить з вживання, з'являючись в поезії лише епізодично («Ода революції» Ст Ст Маяковського).
З 17 ст в західно-європейських країнах термін «Про.» став позначати і вокально-інструментальноє музичний твір, написаний для придворних свят, на честь якої-небудь події або знатної особи. У Англії такі твори були близькі кантаті (Р. Перселл, Г. Ф. Гендель і ін.), в Германії поряд з кантатоподобнимі О. (І. С. Бах. «Траурна ода»; Л. Бетховен, фінал 9-ої симфонії) створювалися і О. у вигляді пісень з супроводом. У подальший час виникали О. для самих різних складів, у тому числі і чисто інструментальні; серед їх авторів — Л. Керубіні, Ф. Давид, Ф. Аркуш, Же. Бізе, І. Ф. Стравінський, С. С. Прокофьев («Ода на закінчення війни» для 8 арф, 4 флейт, контрабасів, духових і ударних інструментів, 1945).
