неоламаркізм, сукупність різнорідних напрямів в еволюційному ученні, що виникли в 2-ій половині 19 ст і що претендують на розвиток тих або інших положень ламаркізму . Більшість представників Н. або істотно відійшло від учення Ж. Б. Ламарка, або фальсифікувало його. Загальне у всіх концепціях Н. — визнання спадкоємства придбаних ознак і заперечення формотворної ролі природного відбору . У Н. виділяють 3 основні напрями: 1) механоламаркизм (англійський вчений Р. Спенсер, німецький, — Т. Еймер, французький, — Р. Бонье, А. Жіар і ін.), який приписує провідну роль в еволюції умовам зовнішнього середовища (див. Ектогенез ) формоутворення відносить лише до організменого рівня, а еволюційний процес ототожнює з накопиченням пристосовних змін, що виникають одночасно у всіх особин популяції під дією чинників зовнішнього середовища; 2) ортоламаркизм (німецький учений До. Негелі, американський, — Г. Осборн і Е. Коп, радянський, — Л. С. Берг і ін.), який основну причину розвитку убачає у внутрішніх властивостях організмів (див. Автогенез ), нібито що зумовлюють прямолінійний характер еволюції; 3) психоламаркізм, точніше неовіталізм (німецькі учені А. Паулі, Р. Франсе, А. Вагнер і ін.), який бачить основне джерело еволюції в свідомих вольових актах організмів, наділяючи свідомістю і пам'яттю не лише цілісні організми тварин і рослин, але і кожну їх клітку. Не дивлячись на наукову неспроможність, Н. існує в модернізованому вигляді і нині.
Літ.: Делаж І. і Гольдсміт М. І., Теорії еволюції, пер.(переведення) з франц.(французький), П., 1916; Історія еволюційних учень в біології, М. — Л., 1966; Fothergill P. G., Historical aspects of organic evolution, N. Y., 1953; Rostand J., Esquisse d''une histoire de la biologie, P., 1964.
