Неміровіч-Данченко Володимир Іванович [11(23) .12.1858, Озургети, нині Махарадзе Грузинської РСР, — 25.4.1943, Москва], радянський режисер, театральний діяч і педагог, письменник, драматург, народний артист СРСР (1936). Засновник (спільно з До. С. Станіславським ) Московського Художнього театру (див. Московський Художній академічний театр ім . М. Горького). У юності брав участь в любительських спектаклях. У 1876—79 вчився на фізико-математичному факультеті Московського університету. У, 70-х рр. почав виступати як театральний критик. Прозаїчні твори Н.-Д. відмічені впливом А. П. Чехова: повести, присвячені селу, — «Губернаторська ревізія» (1896), «Сни» (1898), життя акторів — «Драма за сценою» (1896), вдачам преси — «На літературних хлібах» (1891) і ін. Його п'єси «Нова справа» (1890), «Золото» (1895), «Ціна життя» (1896) і ін. ставилися в Малому і Александрійському театрах і в провінції. Глибоке знання сучасного йому театрального мистецтва привело Н.-Д. до думки про необхідність його корінної реформи. Зацікавившись режисерською діяльністю К. С. Станіславського в товаристві мистецтва і літератури, Н.-Д. запропонував йому об'єднати зусилля для затвердження новаторської програми театральної творчості. Результатом ув'язненого ними союзу з'явилося створення в 1898 художньо-загальнодоступного театру (первинна назва МХАТ(Московський Художній академічний театр СРСР імені М. Горького) а), до трупи якого увійшли деякі учні Н.-Д. (у 1891—1901 він керував драматичним відділом музично-драматичного училища Московського філармонічного суспільства) і учасники суспільства мистецтва і літератури. Твердження реалістичної програми Художнього театру, пов'язаної з принципами мистецтва «переживання», з постановкою передової сучасної драми, здійснювалося театром під спільним керівництвом Н.-Д. і Станіславського, причому Н.-Д. належало визначальне положення в області репертуару. Разом із Станіславським він поставив всі основні п'єси А. П. Чехова — «Чайка» (1898), «Дядько Ваня» (1899), «Три сестри» (1901), «Вишневий сад» (1904), самостійно п'єсу «Іванов» (1904). Н.-Д. сприяв залученню драматургії М. Горького, разом із Станіславським поставив «На дні» (1902). Він здійснив постановки п'єс Г. Гаунтмана («Самотні», 1899) і Г. Ібсена («Коли ми, мертві, прокидаємося», 1900; «Стовпи суспільства», 1903: «Бранд», 1906: «Росмерсхольм», 1908). У 1903 Н.-Д. поставив трагедію «Юлій Цезарь» Шекспіра, широко використовуючи засоби сучасного психологічного театру. Новаторські принципи режисури Н.-Д. — майстерність психологічну аналізу, уміння передати неповторні межі відтворюваного суспільного середовища і особливості стилю автора — переконливо виявилися і в постановках російської класики («На всякого мудреця досить простоти» Островського, 1910; «Смерть Пазухина» Салтикова-щедріна, 1914). У його інсценуванні «Братів Карамазових» Достоєвського виразно прозвучали соціально-критичні мотиви романа. В той же час суперечливий характер інсценування «Бісів» Достоєвського («Микола Ставрогин», 1913) викликав рішуче неприйняття спектаклю М. Горьким. Прагнучи до подолання кризисних тенденцій, пов'язаних з небезпекою втрати театром контакту з передовою громадськістю, Н.-Д. не завжди знаходив в останні передреволюційні роки надійну опору в драматургії (спектаклі «Анатема», 1909, і «Думка», 1914, Л. Н. Андрєєва).
Нові перспективи перед Н.-Д. відкрила перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції. Його внесок у розвиток режисерського мистецтва мав найважливіше значення в затвердженні МХАТ(Московський Художній академічний театр СРСР імені М. Горького) на позиціях соціалістичного реалізму, у вихованні нового актора — носія войовничого і вимогливого духу соціалістичного гуманізму. Н.-Д. наполегливо працював над втіленням на сцені творів радянських авторів, шукав вирішення проблеми сучасної трагедії в «Блокаді» Вс. Іванова (1929), прокладав дороги до поетичного відтворення революційних історії і сьогоднішній дійсності в постановках «Любов Ярова» Тренева (1936), «Половчанськие сади» Леонова (1939) і «Кремлівські куранти» Погодіна (1942). У спектаклях по романах Л. Н. Толстого «Воскресіння» (1930) і «Ганна Кареніна» (1937) режисер дав зразок нового сценічного прочитання творів великого письменника, спираючись на ленінський аналіз його творчості. Н.-Д. здійснив також постановки російської класичної драматургії: «Гроза» Островського (1935), «Лихо з розуму» Грібоєдова (1938). З особливою силою властиве йому уміння виявити глибоку соціально-філософську суть творів в неповторній, такій, що відповідає його внутрішніх буд поетичній формі виявилося в спектаклях «Вороги» Горького (1935) і «Три сестри» (1940). Н.-Д. широко і послідовно розробляв проблеми театральної теорії, виховання актора в органічній близькості і внутрішній єдності з дослідженнями До. С. Станіславського. У своїх узагальненнях Н.-Д. виходив з концепції про «три сприйняття театральної вистави», «про три дороги до нього: соціальному, життєвому, театральному» — в їх нерозривній єдності. Саме на цій основі народжувалося найважливіше значення, що мало, для творчої практики учення Н.-Д. про «другий план сценічного життя актора», про «зерно» образу, про «фізичне самопочуття», про «внутрішній монолог». Боротьбу за принципи сценічного реалізму, проти рутини і штампів Н.-Д. вів і в області музичного театру; він організував в 1919 при МХТ(Московський Художній театр) е Музичну студію (з 1926 — Музичний театр ним. В. І. Неміровіча-Данченко), де поставили ряд спектаклів і був керівником постановок: «Дочка Анго» Лекока, «Лісистрата» Арістофана, «Карменсита і солдат» на музику Бізе, «Травіата» Верді, «Катерина Ізмайлова» Шостоковіча, «В бурю» Хренникова і ін. Державна премія СРСР (1942, 1943). Нагороджений орденом Леніна і орденом Трудового Червоного Прапора.
Соч.: З минулого, 2 видавництва, М., 1938; Театральна спадщина, т. 1—2, М., 1952—54; П'єси, М., 1962; Режисерський план постановки трагедії Шекспіра «Юлій Цезарь», Московський художній театр, 1903 р. [Вступ. ст. Б. Ростоцкого і Н. Н. Чушкина, М., 1964].
Літ.: Собольов Ю., Вл. І. Неміровіч-Данченко, П., 1918; Віленкин Ст Я., Вл. І. Неміровіч-Данченко. Нарис творчості, М., 1941; Фрейдкина Л., Володимир Іванович Неміровіч-Данченко, М. — Л., 1945; її ж, Дні і роки Вл. І. Неміровіча-Данченко, М., 1962 (літ.); П. Маркова А., Режисура Вл. І. Неміровіча-Данченко в музичному театрі, М., 1960.
