Народно-визвольна війна в Югославії 1941—45, визвольна війна народів Югославії з фашистськими окупантами, що тісно перепліталася з революційною боротьбою проти югославської буржуазії, що виступила проти народно-визвольного руху і пов'язала себе з політикою колабораціонізму; боротьба за національне і соціальне звільнення, створення нової соціалістичної Югославії; очолювалася Комуністичною партією Югославії (КПЮ). Незабаром після нападу (6 квітня 1941) на Югославію фашистських загарбників в Загребе був утворений за рішенням Політбюро ЦК КПЮ (10 квітня 1941) Військовий комітет на чолі з генеральним секретарем КПЮ І. Броз Тіто. Військові комітети, що формували бойові антифашистські групи, почали діяти у всіх районах Югославії. Боротьба радянського народу проти тієї, що напала на нього 22 червня 1941 фашистській Німеччині укріпила бойовий дух югославських народів, відкрила перспективу перемоги над загарбниками. 22 червня 1941 КПЮ призвала народи Югославії піднятися на озброєну боротьбу проти окупантів. 27 червня 1941 ЦК КПЮ створив Головний штаб (у вересня 1941 перейменований у Верховний штаб) народно-визвольних партизанських загонів на чолі с І. Броз Тіто. 4 липня 1941 Політбюро ЦК КПЮ прийняло рішення почати озброєне повстання (день 4 липня наголошується в СФРЮ(Соціалістична Федеральна Республіка Югославія) як День борця). У липні воно охопило багато районів Сербії, Чорногорії, Словенії, Хорватії, Боснії і Герцеговини, в жовтні — Македонії. В ході повстання в різних районах країни виникали звільнені партизанами території (найбільш значна з них в 1941 — «Ужіцкая республіка» в Західній Сербії). На цих територіях в 1941 були утворені народно-визвольні комітети — органи народної влади, на окупованих територіях вони діяли в підпіллі. У 1941 КПЮ виступила ініціатором створення Єдиного народно-визвольного фронту. До кінця 1941 в Югославії налічувалося близько 80 тис. партизан. 22 грудня 1941 була сформована перша регулярна військова частина — 1-я Пролетарська бригада. У 1941—42 окупанти і їх посібники (6 німецьких, 18 італійських, 5 болгарських, 3 угорських дивізій, квіслінговськие частини М. Недіча і А. Павеліча ) неодноразово намагалися розгромити партизанські війська. Разом з окупантами проти партизан боролися четникі Д. Михайловича (з січня 1942 військовий міністр югославського емігрантського уряду), що прагнув до відновлення в Югославії довоєнного буржуазно-монархічного режиму. Партизанські війська в кінці 1941 — початку 1942 відступили з Сербії в Санджак і Боснії. Вони звільнили значну територію, створивши в Західній Боснії новий центр антифашистської боротьби. Успіхи Радянської Армії в зимову кампанію 1942—43 сприяли підйому народно-визвольної боротьби в Югославії. У листопаді 1942 Верховний штаб приступив до формування перших дивізій і корпусів Народно-визвольної армії Югославії (НОАЮ). До кінця 1942 чисельність НОАЮ, партизанських загонів і груп досягла 150 тис. чіл.; зміцнилися народно-визвольні комітети. Результатом розвитку системи народно-визвольних комітетів з'явилося створення в листопаді 1942 загальноюгославські політичні органи — Антифашистського веча народного звільнення Югославії (АВНОЮ); Виконком АВНОЮ з'явився зародком першого народного уряду Югославії. У 1943 окупанти, квіслінговци і четникі наполегливо намагалися розгромити головні сили НОАЮ і партизан. Запеклі бої відбувалися влітку 1943 в долині р. Сутьеська. Група дивізій НОАЮ прорвалася з оточення, звільнивши нові території (у Східній Боснії). Західні держави, що підтримували югославський емігрантський уряд і четников Д. Михайловича, вимушені були, зважаючи на зміцнення позицій НОАЮ, встановити контакт з Верховним штабом НОАЮ. Після капітуляції Італії (вересень 1943) народно-визвольний рух взяв нові успіхи. У складі НОАЮ вели бої радянські, чехословацькі, угорські, болгарські і італійські партизанські батальйони. До кінця 1943 звільнені партизанські райони в різних частинах країни складала в цілому близько половини югославської території. Окрім народно-визвольних комітетів, що діяли на місцях, створювалися веча і збори народного звільнення національних областей Югославії. Складалася єдина система нової влади. 2-я сесія АВНОЮ (листопад 1943) прийняла рішення про будівництво демократичної федеральної держави на принципах рівності і братерства народів Югославії. Вирішення АВНОЮ про перетворення АВНОЮ у верховний представницький, законодавчий і старанний орган, про утворення першого народного уряду країни — Національного комітету звільнення Югославії (НКОЮ) ознаменували народження народної Югославії. Радянський Союз підтримав конституювання нової Югославії. Радянське уряд надавав НКОЮ дипломатичну підтримку, військову і матеріальну допомогу; у лютому 1944 до Югославії прибула радянська військова місія. 16 червня 1944 на о. Вис між головою НКОЮ І. Броз Тіто і новим емігрантським прем'єр-міністром І. Шубашичем, що засудив колабораціонізм четников і що пішов на співпрацю з народно-визвольним рухом, було підписано угоду. Підтверджувалося право АВНОЮ і НКОЮ здійснювати верховну владу в країні (див. Тіто — Шубашича угоди ). У вересні 1944 Сов. Армія вийшла до кордонів Югославії. Тоді ж в ході радянсько-югославських переговорів під час перебування І. Броз Тіто в Москві було поміщено угоду про вступ Радянської Армії на територію Югославії. 20 жовтня 1944 в результаті спільних дій радянських і югославських військ був звільнений Бєлград (див. Бєлградська операція 1944 ). До кінця 1944 НОАЮ остаточно звільнила від окупантів території Сербії, Македонії, Чорногорії, частково — Боснії і Герцеговини. Значно були розширені вільні райони в Хорватії, Словенії. У боях за звільнення деяких районів Югославії брали участь війська народно-демократичної Болгарії. 2 листопада 1944 І. Броз Тіто і І. Шубашич підписали угода про створення єдиного югославського уряду. 7 березня 1945 в Бєлграді було сформовано уряд Демократичної Федеральної Югославії на чолі с І. Броз Тіто. 11 квітня 1945 в Москві був поміщений радянсько-югославський договір про дружбу, взаємну допомогу і післявоєнну співпрацю.
До 15 травня югославська армія (близько 800 тис. чіл.) завершила звільнення всієї країни. Героїчна боротьба народів Югославії з фашистськими загарбниками з'явилася великим вкладом в розгром гітлерівської Німеччини. Озброєні сили народно-визвольного руху втратили 305 тис. чіл. убитими, 425 тис. чіл. було поранено. В ході війни під керівництвом КПЮ зміцнився союз робочого класу і селянства, влада перейшла в руки трудящих. В ході визвольної війни одночасно вирішувалися і завдання соціалістичної революції, яка, ліквідовуючи буржуазних буд, заклала фундамент післявоєнного соціалістичного розвитку Югославії. 29 листопада 1945 Засновницькі збори в Бєлграді остаточно ліквідовували монархію і проголосили Югославію Федеральною Народною Республікою. День 29 листопада — День Республіки, національне свято СФРЮ(Соціалістична Федеральна Республіка Югославія).
Істочн.: Зборник докумената і підатака про народноослободілачком рату Jyгословенських народу, т. 1—13, Београд, 1949—1971.
Літ.: Іосип Броз Тіто Вибрані статті і мови, М., 1973; Історія Югославії, т. 2, М., 1963; Бєлградська операція, М., 1964; Історія Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу. 1941—1945, т. 2—6, М., 1961—65; Славін Р. М., Визвольна війна в Югославії, М., 1965; Зеленін Ст Ст, Славін Р. М., Вклад народів Югославії в розгром фашизму, «Нова і новітня історія», 1970 № 6; Ратників А. Н., Завьялов Ст І., Озброєні сили Югославії, М., 1971; Броз-Тіто I., Поділа. Књ. 1 — Борба за ослобоєње Jyгославіje. 1941—1945, Београд, 1947; його ж, Vojna djela, knj. 1—3, Beograd. 1961; Oslobodilački rat naroda Jugosiavije. 1941—1945, 2 izd., knj. 1—2, Beograd, 1963—65; Strugar V., Jugoslavija. 1941—1945, Beograd, 1969.
