Народність мистецтва, одне з основних понять марксистсько-ленінської естетики, що означає зв'язок мистецтва з народом, обумовленість художніх явищ життям, боротьбою, ідеями, відчуттями і прагненнями трудящих, вираження в мистецтві ідеалів, інтересів і психології народних мас.
В процесі історичного розвитку Н. і. набувала різних форм. Художня творчість в первіснообщинному устрої ще не відокремилося в самостійну сферу діяльності і, будучи безпосередньо «вплетено» в соціальну практику колективу, обслуговувало всю масу суспільства. Ета первинна примітивна форма Н. і. виступає як вихідний пункт розвитку так званої народної творчості — мистецтва, що безпосередньо створюється трудящими в умовах класових суспільств. З розвитком розподілу праці і поступовим відособленням професійного мистецтва як особливої форми духовної культури — процесом, який остаточно завершується лише в епоху капіталізму, формуються нові форми народності художньої культури. У античному суспільстві на грунті рабовласницької демократії розцвітає мистецтво, народність якого полягає у вираженні ідеалів і інтересів колективу вільних громадян класичного поліса. При цьому проїзводітельський клас — раби — залишається практично за межами розвитку естетичної свідомості суспільства. Художня ідеологія середньовічного феодального суспільства, особливо на ранніх стадіях, має своїм вихідним пунктом естетичну свідомість селянської общини, а пізніше і трудящих міста. У цьому основа народності середньовічного мистецтва.
Нова пора настає з епохи Відродження. Мистецтво отримує можливість звільнитися від патріархальної примітивності середньовіччя на основі широкого розвитку історичної самодіяльності мас. Але в той же час тут назріває і нове протиріччя. Під кінець цієї епохи народного творчість вперше виразно розходиться з «вченим» мистецтвом, що орієнтується на «освічену» верхівку суспільства, але що концентрує в собі основні потенції естетичного прогресу. В результаті відбувається відчуження мас від професійного мистецтва, яке стає все менш доступним народові. Звідси незрідка народжується протест проти художніх завоювань свого часу (Савонарола, Карлштадт, нідерландські «іконоборці»). Проте впродовж всієї подальшій історії народна творчість, що безпосередньо відображає свідомість мас трудящих, їх естетичні смаки, складає найважливіший пласт художньої культури, який незрідка служить джерелом і професійного мистецтва. В той же час формуються напрями в мистецтві, які, не будучи прямим вираженням естетичної свідомості трудящих, відображають боротьбу за інтереси народу, заломлюють в собі настрої мас; у цьому виявляється Н. і., безпосередньо або опосередковано пов'язаний з демократичним визвольним рухом. Воно виражає, хоча частенько і суперечливо, ідеали і пов'язані з ними дійсні інтереси трудящих, а не рівень їх масової свідомості. Таке мистецтво Г. Е. Лессинга і Ф. Гойі, Р. Бернсан П. Би. Шеллі, Л. Бетховена і Г. Гейне, Ст Гюго і О. Домье, Н. А. Некрасова, Л. Н. Толстого, І. Е. Репіна і М. П. Мусоргського, Лу Синивши і Р. Тагора.
Н. і. виявляється і в творчості таких художників, які, не будучи пов'язаними з визвольно-демократичним рухом, завдяки глибині і правдивості своєї творчості зуміли відобразити істотні сторони життя і потреби свого народу, відчути велич його історичної творчості. У цьому розкривається внутрішня єдність Н. і. і реалізму, що виразно може прослідити у таких великих національних поетів, без яких немислимо уявити собі суспільну самосвідомість окремих націй: у італійців — Данте, у англійців — В. Шекспір, у німців — І. Ст Гете, у росіян — А. С. Пушкін, в грузин — Ш. Руставелі.
Демократичне рухи епохи буржуазних революцій дали можливість вперше осмислити народний характер мистецтва, його зв'язок з життям народу, з характером кожній нації, з боротьбою, яку маси ведуть за свободу. Основи теорії Н. і. виникли в естетиці Освіти. Просвітителі вказували на зв'язок «вченого» мистецтва з народним мисленням, з образним і метафоричним характером народної мови, з народним епосом і міфологією (Дж. Віко, І. Р. Гердер, В. Гумбольдт і ін.). Центральне місце займає ідея Н. і. у естетиці романтизму, де вона органічно зв'язується з проблемою національності в художній творчості. Проте більшість представників романтичної школи (Ст Ваккенродер, А. Арнім і К. Брентано — в Германії, С. П. Шевирев — в Росії) підкреслювали переважно патріархальний характер народного мистецтва, протиставляли його як щось несвідоме і природне професійному мистецтву як штучному і індивідуалістичному. Глибше розуміння Н. і. висловили письменники-реалісти А. С. Пушкін, Н. Ст Гоголь, Стендаль, які бачили основу Н. і. у народному житті у дусі» народу, заломлюючому історичний досвід даної нації.
найглибше в домарксистській естетиці теорія Н. і. була розроблена російськими революційними демократами, особливо В. Г. Белінським і Н. А. Добролюбовим. Піддавши критиці романтично-патріархальне розуміння Н. і. слов'янофілами, вони зуміли зв'язати ідею Н. і. не лише з життям і інтересами мас, але і з визвольною боротьбою трудящих. Революційні демократи були далекі від сентиментальній ідеалізації дрібнобуржуазної естетичної свідомості (П. Же. Прудон). У освіті і розкріпаченні народу вони бачили умову освоєння художніх досягнень широкими масами, подолання тієї обмеженості поширення професійного мистецтва лише в середовищі «освічених класів», яке змусило Л. Н. Толстого піддати гострій критиці відривши мистецтва від народу.
Аналіз і критика протиріч капіталістичної цивілізації стали вихідним пунктом марксистського розуміння Н. і. К. Маркс і Ф. Енгельс не лише глибоко охарактеризували народної основи ряду художніх явищ (античної художньої міфології, середньовічної народної поезії, Шекспіра), але і розкрили причини знедоленості народних мас у сфері мистецтва в буржуазному суспільстві, показали, що дорогою до подолання цих антагонізмов є соціалістична революція. Піддавши критиці вульгарне розуміння зв'язку мистецтва з інтересами «нижчих класів» (критика романа Е. Сю «Паризькі таємниці», поезії «дійсного соціалізму» і т.д.), Маркс і Енгельс показали, що в основі справжньої Н. і. лежить об'єктивне, глибоко правдиве художнє освоєння дійсності. Якщо буржуазна соціологія убачає народність лише в тих художніх явищах, які є естетичним «еквівалентом» певного стану народу, то Маркс і Енгельс завжди підкреслювали значення реалістичного мистецтва як знаряддя пробудження і революціонізації народної свідомості.
Теорія Н. і. була піднята на вищий рівень Ст І. Леніном. На основі досвіду соціалістичної революції і початкового етапу будівництва соціалістичної культури в СРСР Ленін розкрив діалектику перетворення мистецтва в загальнонародне надбання як один з центральних моментів культурної революції. Він підкреслив, що лише в умовах соціалізму, що ліквідовує антагоністичний розрив між художньою культурою і мільйонами трудящих, здійснюється процес повернення художніх цінностей народові. Н. і. для Леніна — вирішальний критерій оцінки у всіх питаннях, як естетичної теорії, так і художньої політики.
Буржуазна естетика виявилася нездібною вказати дороги подолання протиріч естетичної свідомості, породжених антагонізмамі класового суспільства. Ці протиріччя практично вирішуються в ході будівництва соціалістичної культури, що керується, зокрема, думкою Леніна про те, що «мистецтво належить народові. Воно повинне вирушати своїм якнайглибшим корінням в саму товщу широких мас трудящих. Воно має бути зрозуміле цим масам і улюблено ними. Воно повинне об'єднувати відчуття, думку і волю цих мас, підіймати їх. Воно повинне будити в них художників і розвивати їх» (Цеткин До., Спогади про Леніне, М., 1959, с. 11). Це положення що визначає політику КПРС в області літератури і мистецтва, втілюється в практиці художньої творчості на основі методу соціалістичного реалізму, що характеризується послідовним здійсненням принципу Н. і.
Літ.: Маркс До. і Енгельс Ф., Про мистецтво. [Збірка], т. 1—2, М., 1967; Ленін Ст І.. Про літературу і мистецтво. [Збірка], 4 видавництва, М., 1969; Добролюбов Н. А., Про міру участі народності в розвитку російської літератури, Собр. соч.(вигадування), т. 1, М., 1950; Горький А. М., Радянська література. Доповідь на 1-м-коді Всесоюзному з'їзді радянських письменників, Собр. соч.(вигадування), т. 27, М., 1953; Егоров А. Р., Мистецтво і суспільне життя, М., 1959; Мистецтво і народ. [Сб. ст.], М., 1966.
