Класно-урочна система вчення, організація учбового процесу, при якій учні групуються для проведення занять в колективи, що зберігають свій склад протягом встановленого періоду часу (зазвичай навчального року), — класи, а провідною формою вчення є урок .
В загальній схемі організації До.-у. с. о. чітко виділяються вертикальне і горизонтальне з'єднання класів. Вертикально вони надбудовуються один над іншим, що відображає змістовно-тимчасові (частина учбового курсу — один рік) рівні у вченні, на яких знаходяться учні, і позначаються порядковими числівниками. Горизонтально — один біля іншого — розташовуються класи, що працюють по тих же учбових планах і програмах, такі класи називають «паралельними» і зазвичай позначаються буквами при числівниках, що відображають їх місце по вертикалі. Якщо угрупування учнів проводиться на основі особливих критеріїв і для різних цілей, повної подібності по горизонталі може не бути, наприклад між звичайними і спеціалізованими класами.
Історично До.-у. с. о. прийшла на зміну індивідуальному вченню, окремі її елементи існували в школах стародавнього світу і середніх століть. Що склалися до 6 ст до н.е.(наша ера) в Древній Греції спартанська і афінська системи виховання передбачали єдиний вік вступу до школи (7 років), організацію вчення на декількох рівнях по встановлених учбових планах, створення стійких груп що вчаться, з якими окремі види занять проводилися одночасно (Спарта). Що виникли в ранньому середньовіччі монастирські і соборні школи мали твердий розклад, точно певну тривалість занять. У епоху Відродження (14—16 вв.(століття)) у ряді шкіл застосовувалося об'єднання учнів в класах по знаннях. Розроблена Ф. Меланхтоном система організації німецьких шкіл (1528) передбачала ділення школи на класи, містила учбові плани і програми вчення в кожному з них; ідеї Меланхтона були реалізовані на практиці Страсбурзькою класичною латинською гімназією І. Штурма (заснована 1538). Цим належало початок плану організації вчення «один клас — один рік», який лежить в основі До.-у. с. о. У відкритих в 2-ій половині 16 ст ієзуїтських школах і колегіумах учні підрозділялися на класи по знаннях і застосовувалися елементи одночасного вчення всіх учнів класу. У 16 ст в братських школах Південно-західної Русі (Львівською, Луцькою і ін.) учні підрозділялися на класи і заняття з кожним класом проводилися за спеціальним розкладом.
Первинне теоретичне обгрунтування До.-у. с. о. дав чеський педагог Я. А. Коменський, який бачив в ній не лише педагогічно ефективну систему, але і один із засобів демократизація шкільної освіти.
В 17—18 вв.(століття) До.-у. с. о. отримала визнання і в 19 ст стала однією з провідних систем організації шкільного вчення в багатьох країнах. У школах Росії До.-у. с. о. почала широко застосовуватися в останній чверті 18 в.; видане в 1783 «Керівництво вчителям першого і другого класу народних училищ Російської імперії» стверджувало До.-у. с. о. Як основну систему організації вчення в російських народних школах. Надалі значний вклад в наукову розробку багатьох сторін До.-у. с. о., особливо уроку, вніс До. Д. Ушинський .
В процесі розвитку і вдосконалення До.-у. с. о. в кінці 19—начале 20 вв.(століття), коли деякі країни прийняли закони про обов'язкове вчення, виявилися ряд складних і актуальних проблем: класифікація учнів, переведення в наступних класи, індивідуалізація вчення і ін. Школи капіталістичних країн (США, Великобританії і ін.) вже на початку 20 ст зробили спроби вирішити ці проблеми за допомогою розподілу учнів в паралельних класах за здібностями. Це привело до виникнення «сильних», «середніх», «слабких» класів і відповідної диференціації учбових програм, термінів вивчення матеріалу, методів викладання, внаслідок чого можливість переходу з «слабких» в «середніх» і «сильних» класи фактично виключалася. Угрупування проводилося відповідно до свідчень тестових випробувань розумової обдарованості і стало використовуватися правлячими кругами буржуазних країн як один із засобів класової селекції учнів. Некритичне вживання педологамі подібної методики класифікації що вчаться в умовах радянської школи було засуджено постановою ЦК ВКП (б) від 4 липня 1936 «Про педологичеських збочення в системі наркомпросов».
Аналіз даних теорії і практики вчення показує, що ідея угрупування що вчаться за здібностями має подвійну природу: теоретично передбачаючи певні організаційні переваги, вона включає ряд украй небажаних наслідків, перш за все в гуманному відношенні. Вона і практично неосуществіма з багатьох причин, з яких головною є відсутність науково обгрунтованих способів об'єктивного виміру здібностей що вчаться і неминуче порушення однорідності складу класу (навіть якщо б удалося досягти її за допомогою тих або інших методик класифікації) із-за нерівномірності розвитку учнів і відмінностей в їх інтересах, схильностях.
В масових загальноосвітніх школах що вчаться одного і того ж класу відрізняються один від одного здібностями, схильностями, інтересами. Працювати в таких класах, природно, складніше, але досвід кращих шкіл і вчителів свідчить, що ці труднощі переборні. Розвиток інтересів і здібностей що кожного вчиться, формування творчої індивідуальності забезпечується поєднанням досить гнучких і всіляких видів вчення на уроках з факультативними заняттями і різними формами позакласної і позашкільної роботи.
Вдосконаленню До.-у. с. о. Багато в чому сприяли дослідження радянських дідактов. В умовах радянської школи До.-у. с. о. забезпечує чіткість організації учбової роботи відносне безперервне педагогічне керівництво такими, що вчаться, їх продуктивну пізнавальну діяльність, зберігає особові стосунки між вчителем і що вчаться, а також між самими учнями і сприяє створенню учнівського колективу, який стає ефективним інструментом не лише вчення, але і виховання учнів. У старших класах шкіл До.-у. с. о. застосовується у поєднанні з елементами лекційно-семінарської системи. Окрім загальноосвітніх шкіл, До.-у. с. о. використовується в професійно-технічних училищах і середніх спеціальних учбових закладах.
Літ.: Педагогіка. Курс лекцій, під ред. Р. І. Щукиной [М., 1966]; Ськаткин М. Н., Вдосконалення процесу вчення, М., 1971; Основи дидактики, під ред. Би. П. Есипова, М., 1967.
