Діатоника (від греч.(грецький) diatonikós, буквально — розтягнутий, тобто перехідний від тону до тону, від diá — через, уподовж і tónos — тон), семизвукова система, всі звуки якої можуть бути розташовані по чистих квінтах. Строго діатонічни середньовічні лади,натуральні лади, включаючи широко поширені іонійський (натуральний мажор) і еолійський (натуральний мінор).
До області Д. належать також лади і утворення ладів, які можуть трактуватися як частина діатонічного звукоряду, — пентатоника, середньовічні гексахорди, ряд тетрахордов і тріхордов . Всі такі лади складаються лише з тонів і півтонів. Діатонічними є і будь-які інтервали і акорди, які можуть бути утворені із звуків діатонічних ладів.
Д. складає основу мислення ладу в народній і професійній європейській музиці. У ширшому сенсі до Д. відносять будь-які лади, що не включають хроматізмов, тобто підвищень або понижень основних рівнів. Це умовно-діатонічні лади (гармонійний і мелодійний мінор і мажор і ін.), змінно-діатонічні лади. У деяких з цих ладів поряд з тонами і півтонами входить і збільшена секунда.
Недіатонічні елементи можуть утворюватися не лише з допомогою введення в Д. хроматізмов, але також і змішенням різнорідних діатонічних елементів в одночасності і в тому, що послідувало (полідіатоника). Ладогармонічеськоє мислення сучасних композиторів часто буває полідіатонічним.
Літ.: Катуар Р. Л., Теоретичний курс гармонії, ч. 1, М., 1924; Сохор А., Про природу і виразні можливості діатоникі, в сб.(збірка): Питання теорії і естетики музики, ст 4, М. — Л., 1965; Тюлін Ю. Н., Учення про гармонії, 3 видавництва, М., 1966; Переверзев Н., Проблеми музичної інтонації, М., 1966; Способін І. Ст, Лекції з курсу гармонії, М., 1969; Берков Ст О., Гармонія, 2 видавництва, М., 1970; Vincent J., The diatonic modes in modern music, Berk. — Los Ang., 1951.
