Диригування (від франц.(французький) diriger — направляти, управляти, керувати), один з видів музично-виконавського мистецтва, керівництво колективом музикантів (оркестром, хором, ансамблем, оперною або балетною трупою і т.д.) в процесі підготовки і під час публічного виконання ним музичного твору. Д. здійснюється диригентом. Він забезпечує ансамблеву стрункість і технічну досконалість виконання, прагне передати колективу виконавців свої художні наміри, своє розуміння твору. Мистецтво Д. засновано на спеціально розробленій системі рухів рук. Важливу роль в процесі Д. грає і обличчя диригента, його погляд, міміка. Сучасне Д. вимагає від диригента музично-теоретичної підготовки, тонкого слуху, хорошої музичної пам'яті, а також активної, цілеспрямованої волі.
Витоки мистецтва Д. просліджуються з прадавніх часів. На ранніх етапах розвитку народно-хорової практики Д. здійснювалося одним із співців — заспівувачем. В давнину (Єгипет, Греція) і в середні віки управління церковним хором часто вироблялося за допомогою хейрономії — системи умовних рухів рук. У 15 ст з ускладненням багатоголосся, розвитком оркестрової гри і виниклої у зв'язку з цим необхідності в чіткішій ритмічній організації ансамблю склався спосіб Д. за допомогою баттути (палиці; від італ.(італійський) battuta буквально — удар), що полягав в «відбитті такту». Із затвердженням системи генерал-басу (17—18 вв.(століття)) музикант, що виконував партію генерал-басу на клавесині або органі (зазвичай автор музики), став здійснювати і Д. — самим свого виконання, а також роблячи вказівки очима, головою, пальцем або відстукуючи ритм ногою. У 18 ст в ансамблях зростає значення першого скрипаля (концертмейстера). Він допомагав диригентові управляти ансамблем самій своєю грою, часом же припиняв гру і використовував смичок як баттути. Ця практика привела до виникнення так званого подвійного Д. Прі виконання крупних вокально-інструментальних творів в окремих випадках число диригентів доходило до п'яти. З 2-ої половини 18 ст, у міру відмирання генерал-басу, скрипаль-концертмейстер поступово стає одноосібним керівником ансамблю. Цей спосіб Д. довго зберігався і в 19 ст в бальних і садових оркестрах, невеликих ансамблях. У 20 ст застосовується інколи при виконання музики 17—18 вв.(століття)
З початку 19 ст розвиток симфонічної музики, розширення і ускладнення складу оркестру зажадали звільнення диригента від участі в загальному ансамблі, зосередження всієї його уваги на Д. На зміну смичку поступово приходить диригентська паличка. Вона була введена в практику І. Мозелем (1812, Відень), К. М. Вебером (1817, Дрезден), Л. Шпором (1817, Франкфурт-на-Майне). Одним з основоположників сучасного Д. (наряду с Л. Бетховеном і Г. Берліозом) був Р. Вагнер. З часів Вагнера диригент, що раніше стояв за своїм пультом лицем до публіки, обернувся до неї спиною, що забезпечило якнайповніший контакт його з артистами оркестру. Поступово складається сучасний тип диригента-виконавця, що немає одночасно і композитором. Першим диригентом-виконавцем, що здобув міжнародне визнання, був Х. фон Бюлов. Серед видатних зарубіжних майстрів мистецтва Д. кінця 19 — почала 20 вв.(століття) — Х. Ріхтер, А. Никіш (Угорщина), Ф. Мотль, Ф. Вейнгартнер, Р. Штраус (Німеччина), Г. Малер (Австрія), подальших десятиліть — А. Тоськаніні (Італія), Би. Вальтер, Ст Фуртвенглер, О. Клемперер (ГДР), Ш. Мюнш (Франція).
В Росії до 18 ст Д. було пов'язано головним чином з хорового виконання. Першими росіянами оркестровими диригентами були музиканти з кріпаків. Найбільш відомі диригенти 18 ст — І. Е. Хандошкин і В. А. Пашкевіч. Найбільші російські диригенти сучасного типа (2-я половина 19 ст) — М. А. Балакирев, А. Р. і Н. Р. Рубінштейни. Значне місце в історії російського мистецтва Д. належить Е. Ф. Направнику. Видатними диригентами почала 20 ст були Ст І. Сафонов, С. Ст Рахманінов, С. А. Кусевіцкий. На перші післяреволюційні роки доводиться розквіт діяльності Н. С. Голованова, А. М. Пазовського, С. А. Самосуду, Ст І. Сука. Після Жовтневої революції в консерваторіях були введені спеціальні класи оперно-симфонічного і хорового Д.
що Відбувся в 1938 1-й Всесоюзний конкурс диригентів продемонстрував успіхи радянської школи Д. У числі її перших представників — Е. А. Мравінський, А. Ш. Мелік-Пашаєв, До. До. Іванов, Н. Р. Рахлін, М. І. Паверман.
В області хорового Д. традиції видатних майстрів, що вийшли з дореволюційної хорової школи, А. Д. Кастальського, П. Р. Чеснокова, А. Ст Никольського, Н. М. Даніліна, А. Ст Александрова, А. В. Свешникова успішно продовжують вихованці радянських консерваторій Р. А. Дмітрієвський, До. Б. Птиця, Ст Р. Соколів, А. А. Юрлов і ін.
Літ.: Вагнер Р., Про диригування, пер.(переведення) з йому.(німецький), СП(Збори постанов) Би, 1900; Берліоз Г., Диригент оркестру, пер.(переведення) з франц.(французький), 3 видавництва М., 1912; Глінський М., Нариси по історії диригентського мистецтва, «Музичний сучасник», 1916, кн. 3; Вейнгартнер Ф., Про диригування, пер.(переведення) з йому.(німецький), Л., 1927; Тимофіїв Ю., Керівництво для початкуючого диригента, 2 видавництва, М., 1935; Птиця До., Нариси по техніці диригування хором, М. — Л., 1948; Малько Н., Основи техніки диригування, пер.(переведення) з англ.(англійський), М. — Л., 1965; Мусин І., Техніка диригування, Л., 1967; Schünemann G., Geschichte des Dirigierens, 2 Aufl, Wiesbaden, 1965.
